Мейрові сади були величезні, а завдяки звивистим стежкам і хитромудро висадженим живоплотам здавалися ще більшими. Ми з Денною йшли пліч-о-пліч і слухали зітхання вітру в листі. Ми неначе були єдиними людьми на світі.
— Не знаю, чи пам’ятаєш ти, — тихо мовив я, не бажаючи порушувати тишу. — Одна наша минула розмова. Ми говорили про квіти.
— Пам’ятаю, — так само тихо сказала вона.
— Ти сказала, що вважаєш, ніби всі чоловіки навчаються залицяння з однієї й тієї ж заяложеної книжки.
Денна тихенько засміялася — так, що руху вийшло більше, ніж звуку, — і приклала долоню до рота.
— О! Я забула. Невже справді таке сказала?
Я кивнув.
— Ти казала, що всі вони приносять тобі троянди.
— І досі приносять, — відповіла вона. — Якби ж то вони знайшли нову книжку…
— Ти спонукала мене обрати квітку, що личила б тобі більше, — сказав я.
Денна сором’язливо всміхнулася мені.
— Я пам’ятаю, що випробовувала тебе, — а тоді нахмурилась. — Але ти перехитрив мене, обравши таку, про яку я ніколи не чула і якої тим паче ніколи не бачила.
Ми завернули за ріг. Стежка повела до темно-зеленого тунелю вигнутої альтанки.
— Не знаю, чи бачила ти вже їх, — сказав я. — Але ось твоя квітка селас.
Шлях нам освітлювали лише зорі. Місяця все одно що не було — такий тонкий він був. Простір під трельяжем був темний, як волосся Денни.
Ми вирячили очі, пристосовуючись до темряви. Там, де крізь листя проникало зоряне сяйво, можна було розгледіти сотні квітів селасу, що широко розкрилися серед ночі. Пахощі селасу приголомшували б, якби не були такі ніжні.
— Ох, — зітхнула Денна, роззираючись довкола круглими очима. Під альтанкою її шкіра здавалась яскравішою за місяць. Вона потягнулася руками в обидва боки. — Такі м’які!
Ми пішли мовчки. І повсюди трельяж обвивали лози селасу, тримаючись за дерево та дріт і ховаючи обличчя від нічного неба. Коли ми врешті вийшли з іншого боку, довкола стало ясно, мов удень.
Мовчання розтягнулося так, що я почав ніяковіти.
— Отже, тепер ти знаєш свою квітку, — промовив я. — Здавалося прикрим, що ти ніколи її не бачила. Судячи з того, що я чув, їх доволі важко вирощувати.
— Тоді, може, вони й справді мені підходять, — тихо сказала Денна й опустила погляд. — Мені непросто пускати коріння.
Ми пішли далі, доки стежка не зробила повороту й не сховала альтанки позаду нас.
— Ти поводишся зі мною краще, ніж я заслуговую, — врешті озвалася Денна.
Я розсміявся — так абсурдно це прозвучало. Перетворитися на потужний лункий регіт цьому сміхові завадила лише повага до тиші в саду. Натомість я як міг притлумив його, хоча від натуги загальмував і зашпортався.
Денна дивилася на мене за крок, і її вуста розтягнулися в усмішці.
Урешті я перевів дух.
— Ти, яка співала зі мною того вечора, коли я здобув свиріль. Ти, яка принесла мені найчудовіший дар у моєму житті, — мені блиснула думка. — А ти знаєш, — сказав я, — що твій футляр для лютні врятував мені життя?
Усмішка розтягувалась і зростала, розкриваючись, наче квітка.
— Справді?
— Так, — запевнив я. — Я навіть не сподіваюся, що зможу поводитися з тобою так, як ти заслуговуєш. Я так тобі завинив, що це — дуже, дуже скромна відплата.
— Що ж, гадаю, це чудовий початок, — Денна підвела погляд на небо і глибоко, протяжно вдихнула. — Завжди найбільше любила безмісячні ночі. У темряві легше говорити. Легше бути собою.
Вона знову пішла, а я покрокував слідом за нею. Ми проминули фонтан, басейн, стіну із блідого жасмину, відкритого нічній пітьмі. Подолали маленький кам’яний місток, що знову привів нас у затінок живоплотів.
— А знаєш, ти міг би обійняти мене рукою, — буденним тоном сказала вона. — Ми ходимо садами самі. У місячному сяйві, хай яке воно, — Денна скоса поглянула на мене, і в неї вигнувся вгору один кутик рота. — Ти ж розумієш, що це дозволено.
Раптова зміна в її поведінці заскочила мене зненацька. Від нашої зустрічі в Северені я залицявся до неї з божевільним, відчайдушним блиском, а вона не відставала від мене, геть не втомлюючись. Відповідала на кожні мої лестощі, кожен мій дотеп, кожну грайливу фразу в бесіді — не відлунням, а гармонією. Наш діалог був схожий на дует.
Але тепер усе було інакше. Тон у неї був не такий грайливий, відвертіший. Ця зміна була така несподівана, що мені відібрало мову.