— Чотири дні тому я підвернула ногу через оту незакріплену плиту на стежці, — тихо сказала вона. — Пам’ятаєш? Ми йшли провулком Мінсет. Я послизнулась, а ти мене спіймав, ледве я зрозуміла, що спіткнулася. Тоді я замислилась, як уважно ти, певно, за мною стежиш, щоб таке угледіти.
Ми зайшли за поворот стежки, а Денна продовжила говорити, не дивлячись на мене. Голос у неї був тихий і задумливий — вона неначе говорила до самої себе.
— Тоді ти тримався за мене, дуже впевнено, не даючи мені впасти. Мало не обійняв мене однією рукою. Тоді це було б дуже легко зробити. Кілька дюймів — і готово. Але коли я повернула собі рівновагу, ти прибрав руки. Без вагань. Без затримки. Утримався від усього, що я могла зрозуміти неправильно.
Денна мало не повернула обличчя до мене, а тоді зупинилась і знов опустила погляд.
— Це неабищо, — додала. — Безліч чоловіків нескінченно намагається зробити так, щоб я зомліла від захвату. І лише ти намагаєшся зробити прямо протилежне. Подбати про те, щоб я міцно стояла на ногах, щоб не впала.
Вона майже сором’язливо простягнула руку.
— Коли я хочу взяти тебе під руку, ти з легкістю це приймаєш. Навіть кладеш долоню на мою, ніби хочеш її втримати, — Денна пояснила, що я роблю, саме тоді, коли я зібрався це зробити, і я постарався, щоб мій жест не став несподівано ніяковим. — Але на цьому все. Ти ніколи не дозволяєш собі зайвого. Ніколи не тиснеш. А знаєш, як це дивно для мене?
Якусь мить ми дивились одне на одного, зупинившись у сяйві місяця посеред мовчазного саду. Вона стояла так близько, що я відчував її тепло, а її долонька трималася за мою руку.
Цей сигнал міг зчитати навіть я, такий недосвідчений у спілкуванні з жінками. Я спробував вигадати, що сказати, але зміг хіба що зачудуватися губами Денни. Як вони можуть бути такими червоними? У тьмяному сяйві місяця навіть селас видавався темним. І чому її губи такі червоні?
А тоді Денна заціпеніла. Ми взагалі небагато рухались, але вона вмить перетворилася з нерухомої на застиглу, схиливши голову набік, наче олень, що силкується вловити почутий краєм вуха звук.
— Хтось іде, — сказала вона. — Ходімо.
Учепившись за мою руку, Денна стягнула мене зі стежки, перетягнула через кам’яну лаву та протягнула крізь вузьку прогалину внизу живоплотів.
Урешті ми зупинилися посеред густих кущів. Там доречно знайшлася заглибина, в якій ми обоє мали змогу сісти навпочіпки. Завдяки роботі садівників довкола не було ні підліску, ні сухого листя чи гілля, що могло затріщати під нашими долонями й колінами. Ба більше, трава в цьому затишному місці була густа і м’яка, наче на моріжку.
— На світі є тисяча дівчат, що могли б гуляти з тобою садовими стежками у сяйві місяця, — засапано вимовила Денна. — Але лиш одна ладна сховатися з тобою в кущах, — вона всміхнулася мені. В її голосі нуртувала веселість.
Денна визирнула із живоплоту на стежку, і я поглянув на Денну. Волосся падало їй на скроню, наче завіса, і з нього стирчав кінчик вуха. Тоді це було найпрекраснішим, що я коли-небудь бачив.
А відтак я почув ледь уловимий шурхіт кроків по стежці. Крізь живопліт проникнув тихий звук голосів — чоловічого й жіночого. За мить чоловік і жінка зайшли за поворот, тримаючись попід руку. Я вмить їх упізнав.
Я повернувся і прихилився до Денни, а тоді тихо видихнув їй у вухо:
— Це мейр. І його юна пасія.
Денна здригнулася, і я скинув із себе багряний плащ, а тоді закутав у нього її плечі.
Я знову визирнув на ту пару. У мене на очах Мелуан засміялася з якихось слів мейра й поклала долоню на його долоню, що лежала в неї на передпліччі. Я сумнівався, що йому ще довго будуть потрібні мої послуги, якщо вони вже так близько познайомилися.
— Не для вас, моя люба, — чітко почув я голос мейра, коли вони пройшли поряд із нами. — Ви не дістанете нічого, крім троянд.
Денна повернулася до мене, вирячивши очі, та притиснула обидві руки до рота, притлумлюючи сміх.
Мить — і вони вже проминули нас, поволі йдучи в ногу далі. Денна прибрала руки з рота й кілька разів вдихнула — глибоко, судомно.
— Він має примірник тієї ж заяложеної книжки, — пояснила вона з бісиками в очах.
Я мимоволі всміхнувся.
— Напевно.
— Отже, це мейр, — тихо продовжила вона, визираючи темними очима з-поміж листя. — Нижчий на зріст, аніж я думала.
— Хотіла б із ним зустрітися? — спитав я. — Я міг би тебе відрекомендувати.
— О, це було б чудово! — промовила Денна з легкою ноткою насмішки в голосі. Вона захихотіла, та я не засміявся разом із нею, тож вона підвела на мене погляд і зупинилася. — Ти серйозно? — схилила голову набік. Її обличчя виражало щось середнє між веселістю та спантеличенням.