— Скільки вона важить, Реші?! — вигукнув Баст. Вигляд у нього був вельми роздосадуваний. — Триста фунтів чи що?
— Понад чотириста, коли вона порожня, — відповів Квоут. — Пам’ятаєш, якою морокою було підняти її сходами?
Баст, зітхнувши, із завзяттям на обличчі ще раз гарно оглянув скриню. Відтак витягнув зі свого оберемка інструментів сокиру. То була не груба сокира із клиноподібним обухом, якою вони рубали тріски для вогню за шинком. Вона була тонка й загрозлива, викувана з цільного шматка металу. Форма її леза трохи нагадувала листок.
Баст легенько підкинув зброю на долоні, неначе оцінюючи її вагу.
— Ось що я зробив би далі, Реші. Якби справді хотів залізти всередину, — він із цікавістю поглянув на вчителя. — Але якщо ви не хочете, щоб я…
Квоут безпорадно змахнув рукою.
— Басте, не озирайся на мене. Я мертвий. Роби як хочеш.
Баст усміхнувся й ударив сокирою по округлій вершині скрині. Пролунав дивний звук, тихий і дзвінкий, неначе в якійсь віддаленій кімнаті хтось ударив у оббитий чимось м’яким дзвоник.
Баст зупинився, а тоді обсипав верхню частину скрині градом сердитих ударів. Спершу люто замахувався однією рукою, а потім заходився рубати, широко замахуючись згори обома руками, наче колов дрова.
Яскраве лезо-листок уперто не вгризалося в дерево. Кожен удар з’їжджав убік, неначе Баст намагався розрубати великий цільний кам’яний блок.
Урешті Баст зупинився, важко дихаючи, й нагнувся, щоб поглянути на вершину скрині, а тоді провів рукою по її поверхні й зосередився на лезі сокири. Зітхнув.
— Гарно ви працюєте, Реші.
Квоут усміхнувся й підняв уявного капелюха.
Баст кинув довгий погляд на скриню.
— Я спробував би її підпалити, але знаю, що роа не горить. Ефективніше було б нагріти його достатньо, щоб мідний замок розплавився. Але для цього мені довелося б поставити всю скриню переднім боком донизу в розпалене горно, — він поглянув на скриню, велику, наче дорожній рундук шляхетного пана. — Тільки горно мало би бути більше, ніж є в цьому містечку. І я навіть не знаю, як сильно треба нагріти мідь, щоб розплавити.
— Така інформація, — зауважив Квоут, — безумовно, стала б темою якогось книжного уроку.
— Та й ви, гадаю, вжили запобіжних заходів на такі випадки.
— Так, — визнав Квоут. — Але ідея гарна. Вона вказує на нестандартне мислення.
— А кислота? — припустив Баст. — Я знаю, що в нас унизу є дещо сильне…
— Мурашина кислота на роа не подіє, — відповів Квоут. — Як і соляна. Із аква-реґіус у тебе, може, щось і вийшло б. Але дерево доволі товсте, а її в нас небагато.
— Реші, я не про дерево думав. Я знову думав про замки. Маючи достатньо кислоти, я міг би їх роз’їсти.
— Ти вважаєш, буцімто вони повністю з міді й заліза, — сказав Квоут. — Навіть якби це було так, кислоти знадобилося б багато, а ще тобі довелося би боятися, що сама кислота проллється у скриню й зіпсує те, що лежить усередині. Те саме, звісно, стосується вогню.
Баст іще раз зміряв довгим поглядом скриню, задумливо погладжуючи себе по губах.
— Це все, що я знаю, Реші. Доведеться подумати ще.
Квоут кивнув. Баст, дещо розчарований, зібрав інструменти й поніс їх геть. Повернувшись, він штовхнув скриню з іншого боку й посунув її на частку дюйма — так, що вона знову стала чітко в ногах ліжка.
— Гарна спроба, Басте, — заспокоїв його Квоут. — Дуже методично. Ти повівся з цим так само, як повівся б я сам.
— Агов! — долинув із зали внизу лункий голос бургомістра. — Я все.
Баст підскочив і помчав до дверей, засунувши стілець назад під стіл. Від раптового руху один із зім’ятих аркушів паперу, що лежав на столі, посунувся й упав на підлогу, а там підскочив і закотився під стілець.
Баст зупинився, а тоді нагнувся, щоб його підняти.
— Ні, — похмуро сказав Квоут. — Облиш його.
Баст зупинився із простягнутою рукою, а тоді підвівся й покинув кімнату.
Квоут пішов за ним і зачинив за ними двері.
Розділ сімдесят другий. Коні
За кілька днів після нашої з Денною прогулянки в саду під місяцем я дописав пісню для Мелуан, що звалася «Тільки троянди». Її спеціально замовив мейр, і я енергійно взявся за цю роботу, бо знав, що Денна сміятиметься до сліз, коли я заграю цю пісню їй.
Я сховав пісню для мейра в конверт і поглянув на годинник. Думав, що дописуватиму всю ніч, але це далося мені напрочуд легко. Тому решта вечора в мене була вільна. Година була пізня, але не страх яка пізня. Не пізня для вечора запалка в такому жвавому місті, як Северен. А може, й не надто пізня, щоб відшукати Денну.