Урешті мій погляд достатньо адаптувався, щоб я побачив, як воно насправді: вони стояли дуже близько, та все ж вона його не обіймала. Вона міцно тримала його однією рукою за шию, і я побачив, як там на металі виблискує далекою зорею біле сяйво місяця.
Жінка на землі заворушилася, і Денна гукнула до неї. Жінка невпевнено зіп’ялася на ноги, трохи заточившись через те, що наступила на власну сукню, а тоді поволі проминула їх, поплентавшись під стіною до входу в провулок.
Коли жінка опинилася позаду Денни, вона сказала дещо інше. Я був надто далеко, щоб розчути хоч якесь слово, та голос у неї був такий різкий і сердитий, що в мене поставало дибки волосся на руках.
Денна відійшла від чоловіка, а він позадкував, однією рукою потягнувшись до горла збоку. Він заходився жахливо її лаяти, плюючись і неначе намагаючись щось ухопити вільною рукою. Голос у нього був гучніший, аніж у неї, проте такий шепелявий, що я мало що зрозумів із його слів, хоча все-таки кілька разів зауважив слово «шльондра».
Однак він, попри всі свої слова, не підходив до неї навіть на відстань витягнутої руки. Денна просто стояла навпроти нього, міцно впершись ногами в землю. Вона тримала перед собою ніж, нахиливши його під кутом. Поза в неї була майже невимушена. Майже.
Полаявшись десь із хвилину, чоловік підступив до неї вперед, на пів сором’язливого кроку, а тоді потрусив кулаком. Денна сказала щось і швидко, різко піднесла ніж до паху чоловіка. Провулок наповнила тиша, і плечі в того чоловіка трохи посунулися. Денна повторила той жест, і чоловік почав лаятися тихіше, розвернувся й пішов провулком, досі притискаючи долоню до шиї збоку.
Денна провела його поглядом, а тоді розслабилася та обережно просунула ніж у кишеню. Повернулася й пішла до початку провулка.
Я дременув до фасаду будівлі. На вулиці внизу побачив, як Денна та інша жінка стояли під ліхтарем. Тепер, коли освітлення стало кращим, я бачив, що жінка значно молодша, ніж я думав, — власне, просто тендітне дівча, чиї плечі здригалися від ридань. Денна потирала їй спинку, описуючи рукою невеличкі кола, і дівчина потихеньку заспокоїлася. За мить вони пішли вулицею.
Я кинувся назад до провулка, де вже помітив стару залізну ринву, якою відносно неважко було злізти назад на вулицю. Але повернення на бруківку все одно обійшлося мені у дві довгі хвилини та більшу частину шкіри на кісточках пальців.
Лише завдяки зусиллю волі я зумів не вибігти з провулка, щоб наздогнати Денну й дівчину. Зовсім не хотілося, щоб Денна дізналася, що я йшов за нею назирці.
На щастя, вони пересувалися не надто швидко, і я з легкістю їх розгледів. Денна повела дівчину назад, до кращої частини міста, а тоді завела її до пристойного на вигляд шинку з намальованим на вивісці півнем.
Я хвилинку постояв надворі, вивчаючи внутрішній простір шинку крізь одне з вікон. Тоді краще насунув каптур на голову, невимушено обійшов задню частину шинку й сів на стілець по інший бік перегородки просто за рогом від Денни та юної дівчини. За бажання я міг би нахилитися вперед і придивитися до їхнього столика, та наразі ми не бачили одне одного.
Людей у залі майже не було, і служниця підійшла до мене невдовзі після того, як я сів. Подивилася на розкішну тканину мого плаща й усміхнулася.
— Що вам принести?
Я оглянув виставлене за шинквасом відшліфоване скло. Асортимент просто вражав. Я жестом підкликав служницю ближче й тихо заговорив, гортанно та хрипкувато, неначе видужував після крупу з кашлем.
— Будь ласка, порцію вашого найкращого віскі, — сказав я. — А також келих гарного фелоранського червоного.
Вона кивнула й пішла.
Я ж нашорошив вуха, гарно настроєні на підслуховування, й зосередився на сусідньому столику.
— …твій акцент, — долинув Деннин голос. — Звідки ти?
Запала тиша, а тоді дівчина неголосно заговорила. Позаяк вона сиділа обличчям не до мене, я не чув її слів.
— Це в західному фарелі, так? — запитала Денна. — Ти далеко від дому.
Дівчина щось пробурмотіла. Відтак запала довга тиша: я не чув нічого. Було незрозуміло, чи закінчила вона говорити, а чи говорила надто тихо для мене. Я переборов у собі сильне бажання нахилитися вперед і поглянути на їхній столик.
А тоді повернулося бурмотіння, дуже тихе.
— Знаю, він казав, що кохає тебе, — лагідним голосом промовила Денна. — Вони всі так кажуть.
Служниця поставила переді мною високий винний келих і вручила мені чарку.
— Два біти.
Тейлу милосердний. Із такими цінами не дивно, що в закладі майже нікого не знайшлося.