Я вихилив віскі одним ковтком і ледве втримався від того, щоб кашлянути, коли воно обпекло горло. Витягнув із гаманця цілий срібний раунд, поклав важку монету на столик і поставив на неї порожню чарку.
Знову підкликав служницю жестом поближче до себе й тихенько сказав:
— Маю для вас пропозицію. Просто зараз я понад усе хочу посидіти тут тихенько, випити своє вино й подумати свої думки.
Постукав по перевернутій чарці, під якою була монета.
— Якщо мені дозволять зайнятися цим без завад, усе це, крім вартості моїх напоїв, ваше, — тут служниця трохи округлила очі та знову швидко поглянула вниз, на монету. — Та якщо хтось почне мені дошкуляти, навіть із корисною метою, навіть просто спитає, чи не хочу я чогось випити, я просто розплачýся й піду, — я підвів погляд на неї. — Допоможете мені сьогодні трохи побути на самоті?
Вона завзято кивнула.
— Дякую, — сказав я.
Служниця помчала геть, негайно пішла до іншої жінки, що стояла за шинквасом, і кілька разів показала рукою на мене. Я трохи розслабився, більш-менш упевнившись у тому, що вони не привертатимуть до мене уваги.
Я попивав своє вино та слухав.
— …займається твій батько? — запитала Денна.
Я впізнав тональність її голосу. Таким самим низьким, лагідним тоном мій батько звертався до норовливих тварин. Цей тон призначений для того, щоб заспокоювати й розслабляти.
Дівчина забурмотіла, а Денна відповіла:
— Чудова робота. Тоді що ти робиш тут?
Знову бурмотіння.
— Розпустив руки, так? — буденним тоном мовила Денна. — Що ж, такі вони, найстарші сини.
Дівчина знову заговорила — цього разу не без вогню в голосі, хоча я так і не розчув жодного слова.
Я трохи протер поверхню свого келиха краєчком плаща, а тоді злегка нахилив його вниз і від себе. Червоне вино було дуже темне, майже чорне. Завдяки цьому один бік келиха міг правити за дзеркало. Дзеркало не найкраще, проте я зміг побачити крихітні силуети довкола столика за рогом.
Я почув, як Денна зітхнула, урвавши тихе бурмотіння голосу дівчини.
— Дай-но вгадаю, — з досадою в голосі промовила Денна. — Ти вкрала срібло чи щось таке, а тоді втекла до міста.
Маленьке віддзеркалення дівчини не ворухнулося.
— Але все вийшло не так, як ти розраховувала, правильно? — сказала Денна вже лагідніше.
Я побачив, як у дівчини затрусилися плечі, і почув кілька тихих схлипів, від яких краялося серце. Відвів погляд від келиха та знову поставив його на столик.
— Ось, — об інший столик дзенькнув келих. — Випий оце, — сказала Денна. — Трішки допоможе. Не сильно. Але трішки.
Схлипи припинилися. Дівчина здивовано кашлянула, трохи похлинувшись.
— Дурненька бідолашка, — тихо заговорила Денна. — Зустрітися з тобою гірше, ніж поглянути у дзеркало.
Дівчина вперше заговорила досить голосно, щоб я її почув.
— Я думала, якщо вже він однаково мене візьме, ще й задарма, можна вже піти туди, де я зможу обирати сама й мати за це гроші…
Її голос поступово затих так, що я перестав розбирати слова — чув тільки, як він злегка підвищується й понижується.
— «Десятигрошовий король»? — вражено перебила Денна. Ще ніколи не чув від неї такого ядучого тону. — Кіст і крайле. Ненавиджу цю кляту п’єсу. Модеґанське казкове сміття. На світі так не буває.
— Але ж… — заговорила дівчина.
Денна урвала її.
— Нема ніякого юного принца, який ходить у лахмітті й чекає, коли тебе можна буде врятувати. А якби й був, де ти була б? Ти була б усе одно що собака, яку він знайшов у канаві. Ти була б його власністю. Хто врятував би тебе від нього, коли він узяв би тебе додому?
Запала тиша. Дівчина знову кашлянула, але лише трохи.
— То що з тобою робити? — запитала Денна.
Дівчина шморгнула носом і щось сказала.
— Якби ти могла подбати про себе, ми тут не сиділи б, — відповіла Денна.
Бурмотіння.
— А це варіант, — сказала Денна. — Вони братимуть собі половину твого заробітку, та це краще, ніж не отримати нічого, крім перерізаного горла. Гадаю, ти й сама сьогодні вже здогадалася.
Тканина зашурхотіла об тканину. Я нахилив келих, щоб подивитись, але не побачив нічого, крім якогось незрозумілого поруху Денни.
— Погляньмо, що тут у нас… — мовила вона. А тоді пролунав характерний стукіт монет об стіл.
Дівчина благоговійно, але нерозбірливо заговорила.
— Ні, — відказала Денна. — Це не так і багато, коли це — всі гроші, які ти маєш. Ти вже повинна знати, як дорого самостійно жити в місті.
Бурмотіння, наприкінці голос підвищився. Запитання.