— До цього всі мусять приходити самотужки, — заявила Денна. Її голос віддалявся. — Чого ти хочеш понад усе? Чого хочеш так сильно, що ладна заплатити за це скільки завгодно?
Коли вони пішли, я ще довго сидів на місці й намагався пити своє вино.
Розділ сімдесят третій. Кров і чорнило
У «Богоявленні» Теккам пише про таємниці, називаючи їх болючими скарбами розуму. Як він пояснює, те, що більшість людей уважає за таємниці, насправді аж ніяк ними не є. Скажімо, загадки — це не таємниці. Як і маловідомі факти чи забуті істини. Таємниця, пояснює Теккам, — це активно приховуване істинне знання.
Філософи століттями сперечалися через його визначення. Вони звертають увагу на його логічні проблеми, на лазівки, на винятки. Але за весь цей час жодному з них не вдалося створити краще визначення. Можливо, це говорить нам більше, ніж усі суперечки разом узяті.
У пізнішому розділі, про який менше сперечаються та знає менше людей, Теккам пояснює, що таємниці бувають двох видів. Є таємниці вуст і таємниці серця.
Більшість таємниць є таємницями вуст. Плітки, які розповідають, і дрібні скандальчики, про які говорять пошепки. Ці таємниці так і чекають на можливість вирватись у світ. Таємниця вуст наче камінчик у взутті. Спершу його практично не помічаєш. Відтак він дратує дедалі сильніше, а потім стає нестерпним. Що довше таємниці вуст тримаєш при собі, то більшими вони стають, роздуваючись так, що врешті починають тиснути на вуста. Рвуться на волю.
Інша річ — таємниці серця. Вони особисті й болючі, і їх понад усе хочеться приховати від світу. Вони не розростаються й не тиснуть на вуста. Вони живуть у серці, і що довше їх тримаєш при собі, то важчими вони стають.
Теккам стверджує, що краще мати повний рот отрути, ніж таємницю серця. Отруту виплюне будь-який дурень, каже він, але ці болючі скарби ми збираємо й бережемо. Ми щодня важко ковтаємо, зачіпаючи їх, і заганяємо їх углиб себе. А вони засідають там, важчають, гнояться. Коли минає достатньо часу, вони неминуче знищують серце, що їх зберігає.
Сучасні філософи сміються з Теккама, але вони стерв’ятники, що дзьобають кістки велетня. Сперечайтеся скільки влізе, але Теккам розумів, як влаштовано світ.
***
Наступного дня після того, як я пройшов містом за Денною, вона надіслала мені записку, і я зустрівся з нею під «Чотирма ґнотами». За останні кілька витків ми зустрілися там кількадесят разів, але того дня дещо було не так. Того дня Денна вбралася в довгу елегантну сукню, не багатошарову, з високим коміром, як вимагала мода, а обтислу та з відкритою шиєю. Вона була синя, і коли Денна ступила один крок, я мигцем угледів під сукнею чималу частину її оголеної ноги.
Її футляр для арфи стояв позаду неї, спертий на стіну, а в очах Денни відбивалось очікування. Її темне волосся сяяло на сонячному світлі, не прикрашене нічим, окрім трьох вузеньких кісок, перев’язаних блакитною стрічкою. Вона була боса, і стопи в неї були забруднені травою. Вона всміхнулася.
— Готово, — оголосила вона. В її голосі вчувався захват, подібний до далекого грому. — Принаймні достатньо, щоб тобі можна було щось зіграти. Хочеш послухати? — в її голосі я помітив дрібку добре приховуваної сором’язливості.
Позаяк ми обоє працювали на покровителів, які цінували свій особистий простір, ми з Денною нечасто обговорювали свою роботу. Порівнювали свої заляпані чорнилом пальці та скаржилися на труднощі, але завжди без конкретики.
— Понад усе хотів би послухати, — запевнив я, тимчасом як Денна взяла свій футляр з арфою й покрокувала вздовж вулиці. Я пішов поряд із нею. — Але хіба твій покровитель не буде проти?
Денна якось аж надто невимушено знизала плечима.
— Він каже, що хоче, аби мою першу пісню співали ще сто років, тож сумніваюся, що він хотітиме, щоб я вічно тримала її при собі, — вона скоса поглянула на мене. — Підемо в якесь усамітнене місце, і я дам тобі послухати. Якщо не почнеш горлати її на дахах, я маю бути в безпеці.
Ми з обопільної мовчазної згоди пішли до західних воріт.
— Я взяв би із собою лютню, — сказав я, — але нарешті знайшов майстра, якому довіряю. Зараз мені лагодять отой кілок, що хитався.
— Сьогодні ти найкраще допоможеш мені як слухач, — відповіла Денна. — Сиди й захоплюйся, поки я гратиму. А завтра я споглядатиму тебе з мокрими від зачудування очима. Дивуватимуся твоїй майстерності, дотепності й харизмі, — вона перевісила арфу на друге плече й усміхнулася мені. — Якщо ти, звісно, не здав їх у ремонт до майстерні.
— Я завжди готовий до дуету, — запропонував я. — Арфа й лютня — це рідкість, але не щось нечуване.