— Це ще дуже м’яко сказано, — Денна кинула на мене косий погляд. — Я подумаю.
Я, як уже було з десяток разів, притлумив сильне бажання сказати їй, що забрав у Емброуза її перстень. Хотів розповісти їй цю історію, не приховуючи жодної помилки. Проте був цілком певен, що до кінця історії романтичний ефект від мого жесту зменшиться, бо я фактично заставив перстень, перш ніж покинути Імрі. Краще вже поки що тримати це в таємниці, подумав я, і здивувати її самим перснем.
— А як тобі перспектива, — запитав я, — мати за покровителя мейра Алверона?
Денна зупинилася й повернулася до мене.
— Що?
— Я зараз у нього у фаворі, — пояснив. — А ще він дещо мені завинив. Я ж знаю, що ти шукала покровителя.
— Я маю покровителя, — твердо сказала Денна. — І здобула його самотужки.
— Ти маєш пів покровителя, — заперечив я. — Де твій документ про покровительство? Може, твій пан Ясен і здатен потроху підтримувати тебе фінансово, але важливіша інша половина покровителя — його ім’я. Воно наче броня. Наче ключ, який відчиняє…
— Я знаю, що дає покровительство, — урвала мене Денна.
— Тоді ти знаєш, що твій покровитель тебе обділяє, — відповів я. — Якби мейр був твоїм покровителем тоді, коли сталася біда на тому весіллі, ніхто в отому зачуханому містечку не наважився би здійняти на тебе голос, а тим паче — руку. Ім’я мейра захистило б тебе навіть за тисячу миль. Він оберігав би тебе.
— Покровитель може запропонувати не лише ім’я та гроші, — з надривом у голосі сказала Денна. — Я спокійно живу без захисту, який дає титул, і, чесно кажучи, роздратувалася б, якби якийсь чоловік захотів убрати мене у свої кольори. Мій покровитель дає мені дещо інше. Він знає те, що мені потрібно знати, — вона роздратовано зиркнула на мене, перекинувши волосся через плече. — Я вже казала тобі все це. Наразі він мене задовольняє.
— А чому б не мати і те, й те? — припустив я. — Мейр про людське око, твій пан Ясен — потай. Не може ж він виступати проти такого. Алверон, либонь, навіть зміг би дізнатися для тебе більше про цього другого хлопаку, пересвідчитися в тому, що він не намагається завоювати тебе фальшив…
Денна із жахом витріщилася на мене.
— Ні. Боже, ні, — повернулася до мене із серйозним обличчям. — Пообіцяй, що не намагатимешся щось про нього довідатися. Це може зіпсувати все. Ти єдиний на всім білім світі, кому я щось розповідала, та він розлютився б, якби дізнався, що я казала комусь про нього.
Тут я відчув якусь дивну гордість.
— Якщо ти справді вважаєш, що мені не варто…
Денна зупинилася і з лунким стукотом поставила футляр з арфою на бруківку. Її личко стало до смерті серйозним.
— Пообіцяй.
Я, мабуть, не погодився б, якби напередодні половину вечора не йшов за Денною через усе місто, сподіваючись довідатися саме це. Але так уже сталося. А тоді я ще й підслухав її розмову. Тож того дня я мало не потопав у почутті провини.
— Обіцяю, — промовив я. Тривога з її обличчя не зникла, тож я додав: — Невже ти мені не довіряєш? Я присягнусь, якщо це тебе заспокоїть.
— А чим присягнешся? — запитала вона, знов усміхнувшись. — Що є досить важливого, щоби змусити тебе дотримати слова?
— Своїм ім’ям і своєю силою? — припустив я.
— Про тебе можна сказати багато що, — іронічно відповіла Денна. — Але не можна сказати, що ти Таборлін Великий.
— Своєю здоровою правою рукою? — запропонував я.
— Лише однією рукою? — перепитала Денна. В її голосі знову несподівано з’явилася грайливість. Вона простягнула руку і взялася за обидві мої долоні, перевернула їх і демонстративно придивилася до них зблизька. — Ліва подобається мені більше, — вирішила вона. — Присягнися нею.
— Своєю здоровою лівою рукою? — із сумнівом перепитав я.
— Гаразд, — мовила Денна. — Правою. Ти ще той традиціоналіст.
— Присягаюся, що не намагатимуся викрити твого покровителя, — з гіркотою проказав я. — Присягаюся своїм ім’ям і своєю силою. Присягаюся своєю здоровою лівою рукою. Присягаюся вічно рухливим місяцем.
Денна уважно придивилася до мене, наче не розуміла, чи не кепкую я з неї.
— Гаразд, — мовила вона, стенувши плечима, і взяла свою арфу. — Вважай, що мене заспокоєно.
Ми знову пішли — пройшли за західні ворота й опинилися за містом. Мовчання між нами розтягнулося й почало здаватися ніяковим.
Побоявшись, що нам стане незручно, я сказав перше, що спало на думку:
— То у твоєму житті з’явились якісь нові чоловіки?