Денна тихенько, гортанно реготнула.
— А тепер ти говориш як пан Ясен. Він постійно про них питає. Думає, що жоден залицяльник мене не вартий.
Я був цілковито згоден, але вирішив, що розважливо буде про це змовчати.
— А що він думає про мене?
— Що? — спантеличено перепитала вона. — А… Про тебе він не знає, — відповіла. — А звідки йому знати?
Я спробував безтурботно знизати плечима, та вочевидь не надто переконливо, бо Денна вибухнула сміхом.
— Бідолашний Квоут! Я дражнюся. Я розповідаю йому лише про тих, які приходять нишпорити, хекають і винюхують, наче пси. Ти не такий, як вони. Ти завжди був інакший.
— Я завжди пишався тим, що не хекаю й не винюхую.
Денна крутнула плечем і грайливо зачепила мене арфою, що гойднулася на ній.
— Ти знаєш, про що я. Вони щезають і нічого не лишають по собі. А ти як щире злото у землі. Пан Ясен, може, й думає, ніби має право знати про мої особисті справи, про все, чим я займаюся, — вона трохи набурмосилася. — Але це не так. Я готова тимчасово поступитися дечим із цього…
Вона простягнула руку й по-власницьки взялася за моє передпліччя.
— Але на тебе ця домовленість не поширюється, — майже із жаром промовила Денна. — Ти мій. Лише мій. Я ні з ким не збираюся тобою ділитися.
Нетривале напруження зникло, і ми пішли широким західним шляхом подалі від Северена, сміючись і балакаючи про дрібниці. За пів милі від останнього шинку в місті знайшлося тихе скупчення дерев, де посередині вмостився один високий сірокамінь. Ми знайшли його, шукаючи диких суниць, і він став одним із наших улюблених сховків від шуму та смороду міста.
Денна сіла біля підніжжя сірокаменя, притулившись до нього спиною. Відтак дістала з футляра арфу та притулила її до грудей. Від цього її сукня зібгалася й відкрила непристойно велику частку ноги. Денна поглянула на мене, вигнувши брову, й усміхнулася так, ніби чудово знала, що я думаю.
— Гарна арфа, — невимушено мовив я.
Денна неделікатно пирхнула.
Я сидів на місці, зручно розтягнувшись на високій прохолодній траві. Висмикнув із землі кілька травинок і знічев’я заходився плести з них кіску.
Правду кажучи, я нервувався. Хоча ми за останній місяць провели разом чимало часу, я ніколи не чув, щоб Денна грала щось зі створеного самотужки. Ми співали разом, і я знав, що її голос схожий на мед на теплому хлібі. Знав, що в неї впевнені пальці й що вона відчуває час як музикантка…
Але написати пісню — це не те саме, що її зіграти. А що, як її пісня виявиться ніякою? Що тоді сказати?
Денна розвела пальці по струнах, і мої тривоги відійшли на задній план. Завжди вбачав щось потужно еротичне в тому, як жінка береться за арфу. Вона розпочала плавне глісандо, торкаючись струн по черзі, згори вниз. Звук вийшов схожим на удари молоточками по дзвониках, на дзюркіт води по камінню, на пташиний спів у повітрі.
Вона зупинилася й настроїла одну струну. Щипнула, настроїла. Зіграла один різкий акорд, один жорсткий, один затяжний, а тоді повернулася до мене, нервово ворушачи пальцями.
— Готовий?
— Ти неймовірна, — сказав я.
Я побачив, як вона злегка зашарілась, а тоді заправила волосся, щоби приховати свою реакцію.
— Дурень! Я ще нічого тобі не зіграла.
— Ти все одно неймовірна.
— Цить! — вона зіграла жорсткий акорд і перевела його в тиху мелодію. Поки мелодія то здіймалася, то знижувалася, Денна продекламувала вступ до своєї пісні. Я був здивований таким традиційним зачином. Здивований, але задоволений. Старі звичаї найкращі.
Послухайте, бо заспіваю я!
Страшна й сумна ця оповідь моя.
Як тихо цілий край накрила тінь
І взявся раптом чоловік один
За діло, яке звершить до снаги небагатьом.
Це Ланре: втратив жінку він і честь,
Саме життя — й не здався все одно.
Боровся він, упав, і зрадили його.
Спершу мені заперло подих від її голосу, а відтак — від музики.
Але коли з її вуст іще не злетіло й десяти рядків, я вразився і з інших причин. Вона співала про падіння Мір Тарінієля. Про зраду Ланре. Саме цю історію я чув від Скарпі в Тарбієні.
Одначе Деннина версія була інакша. В її пісні Ланре було змальовано трагічними барвами, як героя, яким негарно скористалися. Слова Селітоса були жорстокі й ущипливі, а Мір Тарінієль — мурашником, якому очисний вогонь пішов на користь. Ланре ж був не зрадником, а героєм, який пав.
Від того, де закінчити історію, залежить дуже багато, а її історія закінчувалася, коли Селітос прокляв Ланре. Це було ідеальним закінченням для трагедії. В її історії Ланре скривдили, неправильно зрозуміли. Селітос був тираном, божевільним чудовиськом, яке вирвало собі око, розлютившись через спритну оману Ланре. Це було страшенно, до болю неправильно.