І все ж у пісні були певні проблиски краси. Акорди обрані вдало. Рима — непомітна і сильна. Пісня була дуже свіжа, і в ній було чимало шерехатого, проте я відчував її загальні обриси. Бачив, чим вона могла стати. Вона зводитиме з розуму. Її співатимуть сто років.
Власне, ви цілком могли її чути. Її чула більшість людей. Урешті Денна назвала її «Піснею про сім скорбот». Так. Її склала Денна, а я першим почув, як її зіграли повністю.
Коли останні ноти розчинилися в повітрі, Денна опустила руки, стараючись не дивитися мені в очі.
Я сидів на траві, нерухомий і мовчазний.
Щоб усе стало ясно, вам потрібно зрозуміти те, що знає кожен музикант. Виконання нової пісні — це завжди нерви. Ба більше. Це страшно. Це все одно що вперше роздягнутися перед новою коханкою чи коханцем. Це делікатна ситуація.
Я мусив щось сказати. Висловити похвалу. Зауваження. Пожартувати. Збрехати. Що завгодно було би краще за мовчання.
Проте я вразився так сильно, що Денна не вразила б мене сильніше, якби написала хвалебний гімн про герцога Ґібеанського. Цей шок просто виявився завеликим для мене. Я почувався вразливим, наче повторно використаний пергамент, неначе кожна нота її пісні була ударом ножа і шкрябала мене, доки я не очистився від слів остаточно.
Я отетеріло витріщився на свої руки. Вони досі трималися за недоплетене кільце із зеленої трави, яке я плів, коли почалася пісня. То була широка пласка кіска, що вже почала вигинатися кільцем.
Не підводячи погляду, я почув шурхіт спідниць Денни: вона заворушилася. Треба було щось сказати. Я вже занадто довго чекав. У повітрі було забагато тиші.
— Місто називалося не Мірінітель, — сказав я, не підводячи погляду. Не найгірше, що я міг сказати. Але казати треба було не це.
Пауза.
— Що?
— Не Мірінітель, — повторив я. — Місто, яке спалив Ланре, було Мір Тарінієль. Вибач, що таке кажу. Зміна назви — це непросто. Вона зіб’є розмір у третині твоїх рядків, — я дивувався тому, який у мене тихий голос, яким пласким і мертвим він здається мені самому.
Я почув, як вона здивовано вдихнула.
— Ти вже чув цю історію?
Я підвів погляд на Денну. Її личко виражало захват. Я кивнув, досі почуваючись дивовижно порожнім. Спустошеним. Пустотілим, наче висушений гарбуз.
— А чому ти обрала її для пісні? — запитав я.
Це теж не варто було казати. Не можу позбутися відчуття, що, якби я тоді казав те що треба, все вийшло б інакше. Але навіть тепер, після багатьох років роздумів, не уявляю, що такого міг би сказати, щоб усе вийшло так, як треба.
Її захват трохи стух.
— Я знайшла одну її версію у старій книжці, коли займалася генеалогічними дослідженнями для свого покровителя, — відповіла вона. — Її майже ніхто не пам’ятає, тож вона ідеально підходить для пісні. Навряд чи світові потрібна ще одна історія про Орена Велсітера. Я ж ніколи не залишуся в історії, якщо повторюватиму те, за що вже більш як сто разів брались інші музиканти.
Денна з цікавістю поглянула на мене.
— А я думала, що зможу здивувати тебе чимось новим. Нізащо не здогадалася б, що ти чув про Ланре.
— Я чув цю історію багато років тому, — отетеріло проказав я. — Від старого оповідача в Тарбієні.
— Мені би половину твого талану… — Денна сумовито похитала головою. — Я мусила збирати її докупи із сотні дрібних клаптів, — вона примирливо змахнула рукою. — Тобто я та мій покровитель. Він мені допомагав.
— Твій покровитель, — повторив я. Коли вона згадала про нього, я відчув спалах емоцій. Хоч я й був порожній, ця гіркота дивовижно швидко розлилася всередині мене — так, ніби хтось запалив у мені вогонь.
Денна кивнула і сказала:
— Він уважає себе трохи істориком. Гадаю, прагне призначення при дворі. Він став би не першим, хто спробував підлеститися, проливши світло на чийогось давно забутого героїчного предка. А може, він намагається вигадати героїчного предка собі. Це пояснило б наші дослідження старих генеалогій.
Вона трохи повагалася, кусаючи губи.
— Насправді, — промовила Денна так, ніби в чомусь зізнавалася, — я майже підозрюю, що ця пісня — для самого Алверона. Пан Ясен натякав, що веде справи з мейром, — вона пустотливо всміхнулася. — Хто його знає? Ти обертаєшся в таких колах, що, може, вже зустрівся з моїм покровителем, сам того не знаючи.
Мій розум хутко перебрав сотні шляхтичів і придворних, яких я побіжно зустрів за останній місяць, але зосередитися на їхніх обличчях було важко. Вогонь у моїх нутрощах розрісся так, що ним наповнилися мої груди.