— Але досить цього, — сказала Денна, нетерпляче махнувши руками. Відсунула арфу і склала ноги так, щоб сісти на траву, схрестивши їх. — Ти мене дражниш. Як тобі пісня?
Я опустив погляд на руки та знічев’я потермосив пласку кіску, яку сплів із зеленої трави. Вона була гладенька й холодила пальці. Я не пам’ятав, як збирався з’єднати кінці, щоб утворилося кільце.
— Знаю, там є дещо неоковирне, — почув я голос Денни, переповнений тривожним захватом. — Доведеться виправити ту назву, про яку ти казав, якщо ти певен, що так правильно. Початок неоковирний, а сьомий куплет — казна-що, сама знаю. Треба більше сказати про битви та його стосунки з Лірою. Кінець треба зробити напруженішим. Але загалом як тобі?
Коли вона підправить пісню, вона буде геніальна. Не гірша за те, що могли б написати мої батьки, але від цього було ще гірше.
Руки в мене трусились, і я вразився тому, як важко це припинити. Я відірвав погляд від них і позирнув на Денну. Коли вона побачила моє лице, її тривожний захват ущух.
— Тобі доведеться змінити не лише назву, — я постарався зберегти спокій у голосі. — Ланре не був героєм.
Денна якось дивно на мене поглянула, наче не могла зрозуміти, чи не жартую я.
— Що?
— Ти все неправильно описала, — сказав я. — Ланре був чудовиськом. Зрадником. Це треба змінити.
Денна закинула голову назад і розсміялася. Я не розсміявся разом із нею, і вона спантеличено схилила голову набік.
— Ти серйозно?
Я кивнув.
Деннине личко застигло. Очі примружились, а вуста перетворилися на тонку риску.
— Та ти жартуєш, — її вуста беззвучно заворушились, а тоді вона похитала головою. — Це ж було б безглуздо. Якщо Ланре — не герой, уся історія розсипається.
— Річ не в тому, з чого складається гарна історія, — сказав я. — Річ у правді.
— Правді? — Денна вражено поглянула на мене. — Це просто якийсь старий народний переказ. Жодне зі згаданих місць не існує насправді. Жодного зі згаданих людей не існувало насправді. Ти так само міг би образитися на мене за написання нової строфи для «Мідника-гарбаря».
Я відчував, як до вуст линуть слова, палкі, наче вогонь у димарі. І важко ковтнув, аби їх притлумити.
— Деякі історії — це просто історії, — погодився я. — Але не ця. Ти в цьому не винна. Ти просто ніяк не могла…
— Ой, ну дякую, — ущипливо відказала Денна. — Дуже рада, що я в цьому не винна.
— Гаразд, — різко сказав я. — Ти в цьому винна. Мала б краще шукати інформацію.
— А що ти знаєш про те, як я шукала інформацію?! — запитала вона. — Ти й гадки не маєш! Я відкопувала кавалки цієї історії по всьому світу!
Те саме робив колись мій батько. Він почав писати пісню про Ланре, та пошук інформації привів його до чандріян. Він роками ганявся за напівзабутими історіями й відкопував чутки. Він хотів, щоб його пісня розповідала правду про них, а вони перебили всю мою трупу, щоб покласти цьому край.
Я опустив погляд на траву і згадав таємницю, яку так довго беріг. Згадав запах крові й підпаленого волосся. Згадав іржу, синій вогонь і зламані тіла своїх батьків. Як я міг пояснити щось таке колосальне й жахливе? З чого взагалі починати? Я відчував цю таємницю глибоко всередині себе, величезну й важку, мов камінь.
— У тій версії історії, яку чув я, — промовив я, торкаючись віддаленої межі таємниці, — Ланре став одним із чандріян. Вам треба бути обережними. Деякі історії небезпечні.
На одну довгу мить Денна витріщилася на мене.
— Чандріян? — вражено перепитала вона. А тоді засміялася. То не був її звичний захоплений сміх. Він був різкий і сповнений зневаги. — Та що ти за дитина?
Я чудово знав, як дитинно це звучить. Відчув, як палко зашарівся від зніяковіння, а моє тіло раптом стало колючим від поту. Я роззявив рота, щоб заговорити, і неначе відчинив дверцята пічки.
— Я як дитина? — сплюнув я. — Та що ти взагалі знаєш, дурна ти…
Я мало не відкусив кінчик язика, щоб не закричати «повіє».
— Ти вважаєш, що знаєш усе. Так? — поцікавилася вона. — Ти вчився в Університеті, тож гадаєш, що решта нас…
— Годі шукати виправдань для образи й послухай мене! — гарикнув я. Слова полилися з мене розтопленим залізом. — Ти ж істериш, наче мале балуване дівча!
— Не смій, — вона тицьнула в мене пальцем. — Не розмовляй зі мною так, ніби я якась безголова дівка з ферми. Я знаю те, чого не навчають у твоєму безцінному Університеті! Дещо таємне! Я не ідіотка!