— Поводишся як ідіотка! — закричав я так, що аж горло заболіло. — Не можеш заткнутися досить надовго, щоб мене послухати! Я тобі допомогти хочу!
Довкола Денни запанувала студена тиша. ЇЇ очі були суворі й беземоційні.
— Оце ж і є найголовніше, так? — холодно проказала вона. Заворушила пальцями у волоссі. Їхні рухи від роздратування здавалися неприродними. Вона розплела кіски, розгладила їх, а тоді з відсутнім виглядом заплела їх наново, але інакшим чином. — Тебе бісить, що я не приймаю твоєї допомоги. Не можеш витерпіти, що я не дозволяю тобі виправляти кожну дрібничку в моєму житті. Так?
— Що ж, можливо, комусь таки треба виправити твоє життя, — різко сказав я. — Ти ж наразі добряче його собі спаскудила. Чи не так?
Денна продовжила сидіти нерухомо з люттю в очах.
— І чому ти думаєш, ніби хоч щось знаєш про моє життя?
— Я знаю, що ти так боїшся підпускати когось до себе, що не можеш проспати в одному ліжку чотири ночі поспіль, — сказав я, сам уже не знаючи, що верзу. Сердиті слова лилися з мене, наче кров із рани. — Я знаю, що ти все життя палиш за собою мости. Знаю, що ти вирішуєш проблеми втечею…
— А чому ти, власне, думаєш, ніби твої поради варті хоч ламаного гроша? — вибухнула Денна. — Пів року тому ти був однією ногою в канаві. Волосся закудлане, всього три подерті сорочки. На сто миль довкола Імрі не знайдеться жодного шляхтича, що посцяв би на тебе, якби ти палав. Тобі довелося податись за тисячу миль, аби дістати шанс на покровителя.
Коли вона згадала про мої три сорочки, моє лице спалахнуло від сорому, і я відчув новий спалах гніву.
— Ти, звісно, маєш рацію, — відповів єхидно. — Тобі набагато краще. Певен, що твій покровитель був би цілком радий на тебе посцяти…
— А тепер ми доходимо до суті справи, — промовила вона, здійнявши руки в повітря. — Мій покровитель тобі не подобається, бо ти міг би дістати мені кращого. Моя пісня тобі не подобається, бо вона не така, як та, яку ти знаєш, — Денна потягнулася до свого футляра для арфи. Рухалася вона напружено й сердито. — Ти такий самий, як усі інші.
— Я намагаюся тобі допомогти!
— Ти намагаєшся мене виправити, — холодно сказала Денна, ховаючи арфу. — Намагаєшся мене купити. Влаштувати моє життя. Хочеш тримати мене при собі, наче приручену тваринку. Ніби я твоя віддана собачка.
— Нізащо не став би вважати тебе собачкою! — заперечив я й усміхнувся їй — ясно, але нервово. — Собачка вміє слухати. Собачці вистачає розуму не кусати руки´, що намагається допомогти.
Далі наша розмова лише стрімко погіршувалася.
***
На цьому етапі оповіді я відчуваю спокусу збрехати. Заявити, буцімто я казав це, охоплений некерованою люттю. Буцімто я був сам не свій від скорботи, бо згадав про своїх убитих рідних. Відчуваю спокусу сказати, буцімто відчув присмак слив і мускатного горіха. Тоді в мене було б якесь виправдання…
Але ті слова були мої. Зрештою, це казав саме я. Лише я.
Денна відповідала мені тим самим, така ж ображена, розлючена й гостра на язик. Ми обоє були горді, сердиті та сповнені непохитної молодечої впевненості. Ми казали таке, чого за інших обставин нізащо не сказали б, і пішли звідти не разом.
Мій гнів був розпечений і жалкий, наче шмат розтопленого заліза. Він палив мене аж до повернення в Северен. Пік, поки я йшов містом і чекав на вантажний підйомник. Тлів, поки я скрадався маєтностями мейра й тоді, коли я грюкнув дверима до своїх кімнат.
Лише кілька годин по тому я остиг достатньо, щоб пошкодувати про свої слова. Подумав, що можна було би сказати Денні. Подумав, що можна було б розповісти їй, як було вбито мою трупу, про чандріян.
Вирішив написати їй листа. І пояснити все, хай як дурнувато чи неймовірно це звучатиме. Дістав перо, чорнило й поклав на письмовий стіл аркуш вишуканого білого паперу.
Умочив перо в чорнило й замислився, з чого можна почати.
Моїх батьків було вбито, коли мені було одинадцять. Це було такою важливою та страшною подією, що я мало не збожеволів. За роки, що минули відтоді, я не розповів про ці події жодній живій душі. Навіть не говорив про них пошепки в порожній кімнаті. Я так довго тримався за цю таємницю, що, коли я наважився про неї згадати, дихати стало майже неможливо — так вона обтяжила мені груди.
Я знов умочив перо, та не написав жодного слова. Я відкрив пляшку вина, думаючи, ніби воно може витягнути таємницю з мене. Створити якусь зачіпку, за яку можна взятися, щоб її підняти. Я пив, доки кімната не закрутилась і доки кінчик пера не вкрився засохлим чорнилом.