Кілька годин по тому на мене ще дивився чистий аркуш, а я гамселив кулаком по столу від люті й досади, бив сильно, доки з долоні не потекла кров. Ось якою важкою може стати таємниця. Такою, що через неї кров може политися легше, ніж чорнило.
Розділ сімдесят четвертий. Чутки
Наступного дня після сварки з Денною я прокинувся надвечір, почуваючись нещасним із цілком очевидних причин. Поїв і скупався, але через гордість так і не пішов до Нижнього Северена шукати Денну. Відправив перстень Бредонові, але гонець повернувся до мене зі звісткою про те, що той досі не в маєтку.
Тож я відкрив пляшку вина й заходився гортати купу історій, які поволі накопичувалися в кімнаті. Більшість із них були обурливі, глузливі. Однак їхня дріб’язкова злісність пасувала до мого настрою та трохи відвернула мою увагу від власного горя.
Так я дізнався, що попередній компт Бенбрайд помер не від сухот, а від сифілісу, який підхопив від пристрасного стаєнного. Лорд Вестон був залежний від ґлею дерева денер, і гроші, призначені для обслуговування королівської дороги, йшли на його залежність.
Барон Оссел заплатив кільком чиновникам, щоб уникнути скандалу, коли його молодшу доньку знайшли в борделі. Ця історія існувала у двох версіях: в одній вона продавала, а в другій купувала. Я відклав цю інформацію на потім.
Уже взявшись за другу пляшку вина, я прочитав, що юна Неталія Леклесс утекла з дому з трупою мандрівних артистів. Батьки її, звісно, відцуралися, тож Мелуан залишилась єдиною спадкоємицею земель Леклессів. Це пояснювало, чому Мелуан ненавидить ру, і я вдвічі сильніше зрадів, що не розводився про свою кров едема тут, у Северені.
Знайшлися три окремі історії про те, як герцог Кормісантський напідпитку починав лютувати й бив усіх, хто опинявся поряд, зокрема дружину, сина й кількох запрошених на вечерю гостей. Була й коротенька, побудована на здогадах розповідь про те, як король із королевою влаштовують у своїх особистих садах, подалі від очей королівського двору, розтлінні оргії.
Навіть Бредон там засвітився. Про нього казали, буцімто він проводить язичницькі ритуали в усамітнених лісах поряд зі своїми північними маєтностями. Ритуали описувалися в таких дрібних і вигадливих деталях, що я замислився, чи не списано їх безпосередньо зі сторінок якогось старого атурського роману.
Я засидівся за читанням до пізнього вечора, та допивши ту пляшку вина, дійшов лише до половини стосу історій. Уже зібравшись послати гінця по нову, я почув тихий приплив повітря з іншої кімнати. Він сповіщав про те, що до моїх апартаментів входить Алверон, скориставшись своїм таємним проходом.
Коли він увійшов до кімнати, я вдав подив і сказав, зіп’явшись на ноги:
— Добрий день, ваша милосте.
— Сідай, якщо бажаєш, — коротко сказав він.
Я залишився стояти з пошани, бо вже дізнався, що з мейром краще поводитися занадто офіційно, ніж недостатньо офіційно.
— Як у вас справи з дамою? — запитав я. Із пліток, які захоплено переповідав Стейпс, я знав, що діло стрімко наближається до фіналу.
— У нас сьогодні відбулись офіційні заручини, — неуважно відказав мейр. — Підписали папери і взагалі. Це зроблено.
— Перепрошую, ваша милосте, але ви здаєтеся не надто задоволеним.
Він кисло всміхнувся.
— Ти, певно, вже чув про колотнечу на дорогах останнім часом?
— Лише чутки, ваша милосте.
Він пирхнув.
— А я намагався зам’яти ці чутки. Хтось влаштовує засідки на моїх збирачів податків на північній дорозі.
А це вже серйозно…
— Збирачів, ваша милосте? — перепитав я з наголосом на множині. — І яку ж суму вдалося захопити?
Мейр суворо зиркнув на мене, і я зрозумів, що запитання було неґречне.
— Чималу. Більш ніж чималу. Оце зараз у мене зник четвертий збирач. Розбійники захопили понад половину моїх податків із півночі, — він серйозно поглянув на мене. — А на півночі зéмлі Леклессів, сам знаєш.
— Гадаєте, ваших збирачів підстерігають Леклесси?
Мейр вражено витріщився на мене.
— Що? Ні, ні. Це бандити в Елді.
Я трохи зашарівся від зніяковіння.
— Ви відправили патрулі, ваша милосте?
— Звісно, я відправив патрулі, — різко сказав він. — Уже більш як десяток. Вони ж не знайшли навіть ватри, — трохи помовчав і глянув на мене. — Я підозрюю, що хтось із моєї варти з ними заодно, — його обличчя посерйознішало.
— Ваша милість, як я розумію, надавали своїм збирачам супровід?
— По двох людей на кожного, — відповів мейр. — А ти знаєш, як це дорого — знайти заміну дюжині вартових? Обладунки, зброю, коней? — він зітхнув. — І на додачу до всього лише частина з украдених податків мої. Решта належить королю.