— Так, ваша милосте.
***
Алверон відвів мене до своїх апартаментів, і ми поглянули на мапи місцевості, в якій зникали його люди. То був довгий відтинок королівського шляху, що тягнувся через частину Елду, яка була давньою землею ще тоді, як Вінтас був просто купкою незгодних між собою морських королів. До неї було трохи більше вісімдесяти миль. Не лінуючись, туди можна було дійти за чотири дні.
Стейпс дав мені нову дорожню торбу, і я напхав у неї всього, що тільки міг. Узяв дещо з більш-менш практичного одягу зі свого гардероба, хоча він усе-таки більше личив до бальної зали, ніж до дороги. Спакував кілька речей, які тихенько поцупив за останній виток із лабораторії Кодікуса, а також передав Стейпсові список із кількох необхідних речей, яких мені бракувало. Він же роздобув їх усі швидше, ніж крамар у крамниці.
І от, тієї години, коли всі люди, крім найбільш відчайдушних і нечесних, лежать у ліжках, Алверон дав мені гаманець із сотнею срібних бітів.
— Це неелегантне вирішення проблеми, — визнав мейр. — За звичайних обставин я дав би тобі документ, що зобов’язував би громадян надавати тобі допомогу, — він зітхнув. — Але користуватися чимось таким у твоїх мандрах було б усе одно що сповіщати про своє прибуття сурмою.
Я кивнув.
— Якщо бандитам вистачає розуму тримати шпигуна у вашій варті, можна спокійно припустити, що в них є зв’язки й серед місцевих посполитих, ваша милосте.
— А може, це і є місцеві посполиті, — похмуро відказав він.
Стейпс вивів мене з маєтку, скориставшись тим самим таємним проходом, через який мейр проникав до моїх кімнат. Тримаючи прикриту злодійську лампу, він провів мене кількома звивистими коридорами, а тоді допоміг спуститися з довгих темних сходів, які проникали вглиб Прямовису.
Так я опинився сам-один у студеному льоху покинутої крамниці в Нижньому Северені. Вона була розташована в тій частині міста, яку за кілька років до того спустошив вогонь. Нечисленні покрівельні балки, що зосталися в будівлі, на тлі перших блідих промінчиків досвітнього сонця нагадували темні кістки.
Я вийшов із випаленого кістяка будівлі. Вгорі, на краю Прямовису, всілися, наче якийсь хижий птах, маєтності мейра.
Я сплюнув, не надто втішений своїм становищем: мене затягнули на службу найманцем. Очі в мене були сухі й боліли після безсонної ночі та тривалого переходу звивистими кам’яними тунелями у Прямовисі. Випите вино теж не покращувало ситуації. Останні кілька годин я відчував, що мало-помалу стаю не таким п’яним, зате моє похмілля зростає. Я ще ніколи не проходив увесь цей процес без сну, і це було неприємно. Перед Алвероном і Стейпсом мені вдалося зберегти видимість пристойності, але насправді нутрощі в мене боліли, а думки були неповороткі та мляві.
Прохолодне досвітнє повітря трохи прочистило мені голову, і вже за сто кроків я думав про те, що забув внести до списку, який дав Стейпсові. В цьому вино мені не посприяло. Я не мав коробочки з трутом, солі, ножа…
Лютня. Я не забрав її в майстра, полагодивши розхитаний кілок. Хто його знає, як довго мені доведеться полювати на бандитів для мейра. Як довго лютня лежатиме нічийна, доки майстер не вирішить, що її покинуто?
Я зробив гак у дві милі, та побачив, що в його майстерні темно й немає жодної живої душі. Завзято постукав у двері, але марно. А тоді, повагавшись якусь мить, вломився всередину й поцупив її. Хоча це мало скидалося на крадіжку, позаяк лютня й була моєю, а ремонт я вже оплатив.
Довелося видертися на стіну, відчинити вікно й відімкнути два замки. Все було доволі просто, та з невиспаною, просякнутою вином головою мені, напевно, пощастило, що я не гепнувся з даху та не зламав собі шиї. Однак, якщо не брати до уваги розхитаного шматка шиферу, від якого в мене закалатало серце, все минуло гладко, і за двадцять хвилин я знову пішов своєю дорогою.
Четверо найманців, яких зібрав Алверон, чекали в корчмі за дві милі на північ від Северена. Ми коротко відрекомендувались одне одному й негайно пішли, подавшись на північ уздовж королівського шляху.
Мої думки були такі мляві, що лише за кілька миль на північ від Северена я почав інакше дещо сприймати. Лише тоді мені спало на думку, що мейр міг не зовсім чесно розповісти про все, що говорив мені напередодні.
Чи справді я найкращий кандидат, щоб очолити купку слідопитів, які йдуть до незнайомого лісу вбити ватагу розбійників? Чи справді мейр аж такої високої думки про мене?
Ні. Звісно, ні. Це лестило, та це просто було не так. Мейр має доступ до кращих ресурсів. Насправді ж тепер, коли леді Леклесс у нього в кишені, він, напевно, захотів прибрати свого солодкомовного помічника куди подалі. Дурний я був, що не додумався швидше.