— Є таке, — невимушено визнав мідник. — Як завше казав мій батько, найкращий ніж у вашому житті, доки не зламається. Але так можна сказати про будь-який ніж. Та й, правду кажучи, іншого ножа в мене нема.
Я зітхнув. Розумію, коли мене обдирають як липку.
— І коробочку для труту.
Не встиг я договорити, як він простягнув одну.
— Не зміг не помітити, що в тебе трішки чорнила на пальцях, — показав мідник на мої руки. — У мене тут є папір, якісний. Пера з чорнилом теж. Нема нічо гіршого, як мати ідею для пісні й не мати змоги її записати, — він простягнув шкіряний згорток із папером, перами й чорнилом.
Я заперечно хитнув головою: знав, що гаманець мейра не бездонний.
— Міднику, я, здається, тимчасово зав’язав із написанням пісень.
Він знизав плечима, та не прибрав руки зі згортком.
— Тоді для листів. Знаю одного хлопаку, так він якось мусив порізати собі вену, щоб написати записку коханій. Драматично, ніде правди діти. Звісна річ, символічно. А ще боляче, негігієнічно й вельми макабрично. Тепер він усюди носить із собою перо й чорнило.
Я відчув, як пополотнів, бо слова мідника нагадали мені про дещо інше, що вилетіло в мене з голови під час спішної втечі із Северена: про Денну. Від думок про неї мене начисто позбавили мейрова розповідь про бандитів, дві пляшки міцного вина й ніч без сну. Я пішов після нашої жахливої суперечки, не сказавши ні слова. Говорив до неї так жорстоко, а тоді просто зник — і що вона думатиме?
Я вже віддалився від Северена на цілий день шляху. Повернутися лише для того, щоб повідомити її про мандрівку, безумовно, було неможливо. Я на якусь мить замислився над цим. Так, неможливо. До того ж Денна сама зникала на кілька днів поспіль без жодних попереджень. Ясна річ, вона зрозуміє, якщо я вчиню так само…
«Дурень. Дурень. Дурень». Мої думки крутилися по колу, поки я намагався обрати котрийсь із кількох неприємних варіантів.
Тут я почув різке «іа» мідникового віслюка, і мені блиснула думка.
— Міднику, ти до Северена йдеш?
— Радше через нього, ніж до нього, — уточнив він. — Але так.
— Я тут згадав, що мушу надіслати один лист. Чи не міг би ти, якби я тобі його дав, доставити його до певного шинку?
Мідник повільно кивнув і сказав:
— Міг би. А позаяк тобі знадобиться папір і чорнило… — усміхнувся й іще раз помахав пакунком.
Я скривився.
— Так, міднику. Але у скільки все це мені обійдеться?
Він поглянув на предмети, що зібралися.
— Сіль і коробочка: чотири біти. Ніж — п’ятнадцять бітів. Папір, пера й чорнило — вісімнадцять. Коробочка для труту — три.
— І доставка, — додав я.
— Термінова доставка, — сказав мідник із легкою усмішкою. — Дамі, якщо я правильно зрозумів вираз твого обличчя.
Я кивнув.
— Так… — потер він підборіддя. — За звичайних обставин я правив би десь із тридцять п’ять, а тоді поторгувався б, гарно, без поспіху, і ти збив би ціну до тридцяти.
Ціна була виправдана, особливо зважаючи на те, як важко знайти добрий папір. І все ж це була рівно третина від тих грошей, які дав мені мейр. На ці гроші нам іще треба буде оплачувати їжу, житло та інші речі.
Але, перш ніж я встиг бодай щось сказати, мідник продовжив:
— А тепер розумію, що для тебе це занадто. І надіюся, що ти не сприймеш це як нахабство, та в тебе незлецький плащ. Я завше готовий із кимось обмінятися.
Я присоромлено закутався у свій прекрасний багряний плащ.
— Гадаю, я міг би з ним розлучитися, — сказав я. Жаль у моєму голосі був непідробним. — Але тоді в мене взагалі не буде плаща. Що мені робити, як піде дощ?
— То не страшно, — запевнив мідник.
Він витягнув з одного пакунка згорток тканини та простягнув його мені, щоб роздивитися. Колись давно згорток був чорний, але від тривалого використання й багаторазового прання полиняв до темно-зеленкуватого кольору.
— Трохи пошарпаний, — зауважив я й потягнувся пальцями до потертого шва.
— Він просто ношений, та й усе, — невимушено сказав мідник і розправив його в мене на плечах. — Гарно сидить. Колір тобі до лиця, підкреслює очі. Та й не варто тобі мати надто заможний вигляд: на дорозі бандити.
Я зітхнув.
— А що ти даси мені взамін? — запитав, передаючи мідникові свій прекрасний плащ. — Май на увазі, що цьому плащу й місяця нема, і на нього ще не впала жодна краплинка дощу.
Мідник провів обома руками по моєму прекрасному плащу.
— Та тут ціла купа різних кишеньок! — із захватом сказав він. — Просто чудово!