— Дякую, — з деяким запізненням промовив я.
— Будь ласка, любчику, — вона грайливо всміхнулась очима та прибрала волосся з оголеного плеча. — Скидалося на те, що ти мало не спиш на лаві.
— Я майже спав. Довгий день і довга дорога.
— Прикро, далебі, — промовила вона з грайливим жалем, потираючи собі шию ззаду. — Якби я думала, що за годину ти ще будеш на ногах, то вразила б тебе наповал, — жінка потягнулася й легенько запустила пальці у волосся в мене на потилиці. — Нас двох вистачило б, щоб запалити вогонь.
Я заціпенів, як наполоханий олень. Чому, сказати не можу — хіба що річ була в утомі після кількох днів у дорозі. А може, в тому, що до мене ще ніколи не залицялися так відверто. А може…
Може, я був юний і жахливо недосвідчений. Зупинімося на цьому.
Я відчайдушно замислився, що тут сказати, але коли в мене знову розв’язався язик, вона вже встигла відійти на пів кроку та проникливо глянути на мене. Я відчув, як моє лице спалахнуло, і це ще більше мене знітило. Я не думаючи опустив погляд на столик і вечерю, яку вона принесла. Оторопіло подумав: «Картопляний суп».
Жінка тоненько, тихенько засміялася й лагідно торкнулася мого плеча.
— Вибач, хлопче. Ти здавався трохи… — вона замовкла, неначе оцінивши свої слова інакше, а тоді почала знову. — Твоя свіжість мені сподобалась, але я не думала, що ти настільки юний.
Хоча вона говорила лагідно, я відчував усмішку в її голосі. Від неї моє лице спалахнуло ще яскравіше, аж до вух. І врешті вона, схоже, усвідомивши, що будь-які її слова просто засоромлять мене ще більше, прибрала долоню з мого плеча.
— Я ще повернуся, щоб дізнатися, чи не треба тобі чогось іще.
Я дурнувато кивнув і провів жінку поглядом. Її відхід був приємним, але мою увагу відвернули звуки розсіяного сміху. Роззирнувшись довкола, я побачив веселі обличчя чоловіків, що сиділи за довгими столами довкола мене. Одна компанія здійняла кухлі в мовчазному жартівливому привітанні. Ще один хлопець перегнувся, щоб утішити мене, погладивши мене по спині та сказавши:
— Хлопче, не приймай цього близько до серця, вона вже всіх нас відшила.
Почуваючись так, ніби за мною стежила вся зала, й не підводячи погляду, я заходився їсти свою вечерю. Відриваючи шматочки хліба й умочаючи їх у суп, я подумки склав каталог міри моєї дурості. І водночас потай дивився, як руда служниця розважає десяток чоловіків і руйнує їхні плани, носячи випивку від столика до столика.
Коли Мартен опустився на стілець поряд зі мною, я вже повернув собі дрібку самовладання.
— А ти справді гарно впорався там із Деданом, — промовив він без передмов.
Я трохи піднісся духом.
— Справді?
Мартен злегка кивнув, оглядаючи гострими очима юрбу, що наводнила залу.
— Люди здебільшого норовлять із нього позбиткуватися, змушують його почуватися дурним. Якби ти так і вчинив, то він уже відплатив би тобі вдесятеро.
— А він і поводився як дурень, — відзначив я. — Та й, якщо вже докопуватися до суті, я справді з нього позбиткувався.
Тут настала Мартенова черга знизувати плечима.
— Але ти робив це з розумом, тож він усе одно тебе слухатиме, — він трохи випив і зупинився, а тоді змінив тему. — Геспе зголосилася сьогодні розділити кімнату з ним, — невимушено сказав Мартен.
— Справді? — перепитав я, неабияк здивувавшись. — Вона сміливішає.
Він поволі кивнув.
— І? — поцікавився я.
— І нічого. Дедан сказав, що радше піде в пекло, ніж витрачатиметься на кімнату, яку він має займати задарма, — він перевів погляд на мене, а тоді здійняв брову.
— Та ти жартуєш, — категорично сказав я. — Він має знати. Він просто вдає із себе дурника, бо вона йому не подобається.
— Не думаю, — сказав Мартен, повернувся в мій бік і трохи стишив голос. — Три витки тому ми закінчили працювати на караван із Ралієна. Плентатися довелося довго, і ми з Деданом мали повні кишені грошей і майже нічого не могли з ними зробити, тож до кінця ночі опинилися в отій малій зачуханій припортовій корчмі, надто п’яні, щоб підвестися й піти. І тут він починає говорити про неї.
Мартен поволі захитав головою.
— Він годину розводився — і ти не впізнав би в жінці, яку він описував, нашу суворооку Геспе. Він мало не співав про неї, — Мартен зітхнув. — Гадає, що вона надто добра для нього. А ще переконаний, що, бодай позирнувши на неї скоса, дістане перелом руки щонайменше у трьох місцях.
— Чому ти йому не сказав?
— Що йому не сказав? Це було раніше, ніж вона почала замріяно на нього дивитись. Мені тоді думалося, що його тривоги доволі слушні. Що, на твою думку, Геспе зробила б із тобою, якби ти раптом із симпатії погладив її по якійсь симпатичній частині тіла?