Я поглянув на шинквас, біля якого стояла Геспе. Одна її нога більш-менш точно вистукувала ритм скрипки. Поза тим її плечі, очі, лінія щелепи були тверді, майже войовничі. Між нею й чоловіками, що стояли обабіч неї біля шинкваса, були невеликі, але помітні прогалини.
— Я, мабуть, теж не став би ризикувати рукою, — визнав я. — Але він уже має знати. Він не сліпий.
— Йому ведеться не гірше, ніж решті нас.
Я хотів був заперечити, але тоді позирнув на руду служницю і сказав:
— Можна було б розповісти йому. Ти міг би. Тобі він довіряє.
Мартен цокнув язиком об зуби.
— Та ні, — мовив він і твердо поставив свій кухоль. — Тоді просто стало б іще більше плутанини. Або він це побачить, або не побачить. У свій час і по-своєму, — він знизав плечима. — Або ні. А вранці все одно зійде сонце.
Тривалий час жоден із нас не розмовляв. Мартен стежив за жвавою залою з-за вінця кухля. Його очі ставали дедалі більш відстороненими. Давши навколишньому гамору стишитися до низького, втішного мурчання, я прихилився до стіни й закуняв.
А тоді замислився про Денну, як це часто ставалося з моїми думками без контролю. Я згадував її запах, вигин її шиї біля вуха, рухи її рук, коли вона говорила. Я задумався про те, де вона тепер, чи добре почувається. І зовсім трохи замислився, чи переходили її думки хоч коли-небудь у теплі міркування про мене…
***
— …полювати на бандитів — це не має бути складно. До того ж буде добре нарешті мати фору перед ними, цими клятими беззаконними паршивими дранцями.
Ці слова вирвали мене з теплої дрімоти, як рибину, висмикнуту зі ставка. Скрипаль уже припинив грати, щоб випити, й у відносній тиші зали Деданів голос звучав гучно, наче ослячий рев. Я розплющив очі й побачив, що Мартен також роззирається не без тривоги, поза сумнівом, збентежений тими самими словами, що привернули мою увагу.
За якусь мить я відшукав Дедана. Він сидів за два столики від мене й вів п’яну розмову із сивим фермером.
Мартен уже ставав на ноги. Не бажаючи привертати увагу до ситуації, я процідив: «Забери його», — і змусив себе сісти назад.
Поки я скреготав зубами, Мартен хутко пропетляв між столиками, помацав Дедана за плече й різко тицьнув великим пальцем у бік столика, за яким сидів я. Дедан пробурчав щось (я радий, що цього не чув) і нехотячи звівся на ноги.
Я змусив себе не дивитися вслід Деданові, а обвести поглядом залу. Темпі легко впадав у око завдяки червоному одягу найманця. Він сидів обличчям до вогнища й дивився, як скрипаль настроює свій інструмент. На столику перед ним стояло кілька порожніх келихів, і Темпі вже послабив шкіряні ремінці в себе на сорочці. На скрипаля він глипав із дивною напруженістю.
Я побачив, як служниця принесла йому ще келих. Він оглянув її, окинувши її тіло уважним поглядом блідих очей. Вона сказала щось, і він із ґречністю придворного поцілував її долоню з тильного боку. Вона зашарілась і грайливо штовхнула його у плече. Одна його рука плавно потягнулася до вигину її талії й залишилася там. Служниця, схоже, була не проти.
Дедан наблизився до мого столика, заступивши Темпі, тимчасом як скрипаль заніс смичок і затерликав джигу. Десяток людей, яким не терпілося потанцювати, звелися на ноги.
— Шо таке? — запитав Дедан, ставши перед моїм столиком. — Нашо ти мене сюди покликав — сказати, шо вже пізно? Шо завтра в мене складний день і треба лягати в ліжечко? — він нахилився вперед, спершись на столик, щоб наблизити погляд до моїх очей. Я занюхав у його подиху дещо кисле: каламуть. Дешева, огидна випивка, якою можна розпалювати багаття.
Я зневажливо розсміявся.
— Чорт забирай, я не твоя матуся! — взагалі-то, саме це я і збирався сказати, та тепер гарячково добирав щось інше, чим можна було б відвернути його увагу. Мій погляд зупинився на рудій дівчині, яка раніше принесла мені вечерю, і я нахилився вперед, а тоді сказав максимально змовницьким тоном: — Я тут думав, чи не можеш ти мені дещо сказати.
Його набурмосене обличчя стало цікавим, і я ще трохи понизив голос.
— Ти ж уже був тут, так? — Дедан кивнув і прихилився трохи ближче. — Знаєш, як звати оту дівчину? — я кивнув у бік рудої.
Дедан надміру обережно зиркнув за плече; це неодмінно привернуло б її увагу, та вона дивилася не в наш бік.
— Оту білявку, яку мацає адем? — запитав Дедан.