— Руду.
Дедан наморщив широке чоло, примружившись, аби сфокусувати погляд на віддаленому боці зали.
— Лосін? — тихо перепитав він і повернувся до мене, досі мружачись. — Маленька Лосі?
Я знизав плечима й пошкодував про свій вибір тактики відвернення уваги.
Здоровань вибухнув сміхом і чи то опустився, чи то впав на лаву навпроти мене.
— Лосі, — гигикнув він трохи гучніше, ніж мені хотілося б. — Квоуте, я геть неправильно тебе оцінив, — Дедан ляснув по столу долонею й розсміявся знову, мало не перекинувшись на лаві. — Ох, хлопче, в тебе гарне око, але шансів чортма.
Це зачепило мою побиту гордість.
— А чому? Хіба вона, ну, не… — я поступово замовк і невизначено змахнув рукою.
Дедан усе-таки зміг мене зрозуміти.
— Повія? — вражено перепитав він. — Боже, ні, хлопче! Кілька таких тут є, — він широко змахнув рукою над головою, а тоді понизив голос так, щоб чув лише я. — А втім, насправді то не повії. Просто дівулі, які не проти пошукати дечого вночі, — він зупинився і кліпнув. — Грошей. Пошукати грошей. І дечого іншого, — Дедан реготнув.
— Я просто подумав… — кволо почав я.
— Ой, то думав усякий хлоп, який має очі та яйця, — Дедан прихилився трохи ближче. — Вона хтива мала. Готова завалити того, хто впаде їй в око, та її не затягнути в ліжко балачками чи грішми. Інакше вона була б багата, як вінтський король, — він позирнув у її бік. — Скільки може коштувати один раз із нею? Я дав би…
Він примружився, дивлячись у її бік і ворушачи губами так, неначе мовчки виконував якісь складні підрахунки. За мить стенув плечима.
— У мене стіки нема, — Дедан знову поглянув на мене й іще раз знизав плечима. — Та все ж хотіти не шкідливо. Не муч себе. Як хочеш, я знаю тут одну пані, на яку приємно глянути. Може, вона захоче прикрасити твій вечір, — він заходився оглядати залу.
— Ні! — я поклав долоню йому на руку, щоб його спинити. — Мені просто стало цікаво, от і все, — звучало це нещиро, і я знав це. — Дякую за підказку.
— Та нема за шо. — Дедан обережно зіп’явся на ноги.
— Ой, — сказав я так, ніби мені щойно блиснула думка. — Не можеш зробити мені послугу? — Дедан кивнув, і я жестом підкликав його до себе. — Я побоююся, що Геспе може заговорити про нашу роботу на мейра. Якщо бандити почують, що ми на них полюємо, стане вдесятеро важче, — на його обличчі ненадовго відбилося почуття провини. — Я певен, що вона не стала би про це казати, але ж ти знаєш, як жінки люблять побалакати.
— Розумію, — швидко сказав він, підводячись. — Поговорю з нею. Краще бути обережними.
Скрипаль із яструбиним обличчям дограв свою джигу, і всі заплескали в долоні, затупали й загрюкали порожніми кухлями по столиках. Я зітхнув і потер обличчя руками. Підвівши погляд, побачив за сусіднім столиком Мартена. Він приклав пальці до лоба й кивнув, ледь помітно вітаючи мене. Я злегка вклонився, не встаючи з-за столика. Мати вдячних слухачів завжди приємно.
Розділ сімдесят восьмий. Нова дорога, новий ліс
Наступного ранку, перш ніж сонце остаточно піднялося в небо, я зі своєрідним похмурим задоволенням споглядав Дедана, який трохи мучився похміллям у дорозі. Здоровань поводився обережно, але слід віддати йому належне: він анітрохи не скаржився, якщо тільки не вважати за скарги періодичні тихі стогони.
Тепер, спостерігаючи за Деданом ближче, я помітив у ньому ознаки закоханості. Як він вимовляв ім’я Геспе. Як удавався до грубих жартів, розмовляючи з нею. Що кілька хвилин він знаходив привід позирнути в її бік. Завжди була якась підстава: він потягувався, глипав знічев’я на дорогу, показував на дерева довкола нас.
Попри це, Дедан уперто не помічав, як Геспе інколи залицяється до нього у відповідь. Часом за цим було цікаво спостерігати, наче за добре поставленою модеґанською трагедією. А часом мені хотілося задушити їх обох.
Темпі йшов поміж нас без жодного слова, наче німий і чемний цуцик. Він спостерігав за всім: за деревами, за дорогою, за хмарами. Якби не безсумнівно розумний погляд, я вже вирішив би, що він дурник. На ті нечисленні запитання, які я йому ставив, він досі відповідав, ніяково вовтузячись, киваючи, знизуючи плечима чи хитаючи головою.
Тим часом мені дошкуляла цікавість. Я знав, що летані — це просто нісенітниця з казок, але почасти не міг не замислитися. Чи справді він береже слова? Чи справді вміє користуватися своїм мовчанням, як бронею? Рухатися швидко, наче змія? Правду кажучи, після того, як я побачив, на що були здатні Елкса Дал і Фела, вимовляючи імена вогню й каменю, думка про те, що хтось може зберігати слова, щоб палити їх, наче хмиз, уже здавалася далеко не такою дурнуватою.