— Не продавайся задешево, — бадьоро сказав Сім. — Зачекай і відшукай гарного покровителя. Ти на це заслуговуєш. Ти не гірший за жодного з тутешніх музикантів.
Я змовчав, надто гордий, щоб розповісти їм правду. Я був такий бідний, що всі вони навряд чи мене зрозуміли б. Сім був із атурської шляхти, а Вілові рідні були торгівцями шерстю з Ралієна. Вони вважали, що бідність — це коли бракує грошей на випивку коли завгодно.
Позаяк невдовзі треба було сплатити за навчання, я не наважувався витрачати жодного ламаного гроша. Не міг купувати свічки, чорнило чи папір. Не мав прикрас, які можна було б заставити, утримання чи батьків, яким можна було б написати. Жоден пристойний лихвар не дав би мені навіть тоненького шима. Це не дивувало: я ж був едема ру й безрідним сиротою, чиї речі вмістилися б у лантух із мішковини. Та й лантух не конче мав би бути великий.
Я зіп’явся на ноги, поки розмова не перейшла до незручних тем.
— Час музикувати.
Узяв футляр із лютнею й подався до Станчіона, який сидів на розі шинкваса.
— Що ти приготував нам сьогодні? — запитав він, провівши рукою по бороді.
— Сюрприз.
Станчіон зупинився, так і не підвівшись остаточно з табурета.
— Через цей сюрприз почнуться заворушення чи хтось підпалить мій заклад? — поцікавився він.
Я з усмішкою похитав головою.
— Добре, — він усміхнувся й покрокував у бік сцени. — Тоді люблю сюрпризи.
Розділ шостий. Любов
Станчіон вивів мене на сцену й виніс крісло без билець. Відтак став перед сценою, щоб побалакати зі слухачами. Я розправив плащ на спинці крісла, тимчасом як світло почало тьмяніти.
Свій побитий футляр для лютні я зоставив на підлозі. Футляр був іще більш зачуханий, аніж я. Колись він був непоганий, але то було багато років тому й за багато миль звідти. Тепер же його шкіряні петлі були потріскані й негнучкі, а корпус подекуди став тонкий, як пергамент. Із застібок, які він мав на початку, лишилася всього одна — витончена, з кутого срібла. Інші я замінив тим, що зміг відшукати випадково, тож тепер футляр прикрашали різні застібки з ясної латуні та тьмяного заліза.
Але всередині футляра було дещо геть інше. Усередині лежала причина того, чому я силкувався знайти гроші, щоб оплатити навчання наступного дня. Я запекло торгувався за неї, та вона все одно обійшлася мені в таку суму, якої я досі не витрачав ні на що в житті. Такі гроші, що я не міг дозволити собі годящий футляр для неї та обійшовся тим, що підклав у старий ганчір’я.
Її деревина мала колір темної кави, щойно скопаної землі. Вигин корпуса — бездоганний, як жіноче стегно. Вона була приглушеним відлунням, ясною струною та бреньканням. Моя лютня. Фізичне втілення моєї душі.
Я чув, що поети пишуть про жінок. Вони римують, розкидаються похвалами, брешуть. Бачив, як моряки на березі мовчки дивляться на повільний морський приплив. Бачив, як старі вояки із жорсткими, як вичинена шкіра, серцями, мало не плачуть, коли на вітрі розтягується прапор їхнього короля.
Послухайте: ці люди нічого не знають про любов.
Її не знайти у словах поетів чи в тужливих очах моряків. Якщо ви хочете пізнати любов, погляньте на руки мандрівного артиста, поки він музикує. Артист знає.
Я поглянув на своїх слухачів, які поволі заспокоїлися. Сіммон енергійно помахав рукою, а я всміхнувся йому у відповідь. Тепер я бачив біля поруччя на другому ярусі біле волосся графа Трепа. Він серйозно говорив до гарно вбраної пари, показуючи рукою в мій бік. Досі заступався за мене, хоча ми обидва знали, що це — справа безнадійна.
Я дістав лютню з потертого футляра й заходився її настроювати. То була не найвишуканіша лютня в «Еоліяні». Аж ніяк. Гриф у неї був трохи загнутий, але не зігнутий. Один кілок був розхитаний і частенько змінював тональність.
Я тихо зіграв один акорд і прихилив вухо до струн. Підвівши погляд, зобачив обличчя Денни, ясне, як місяць. Вона із захватом усміхалася мені й ворушила пальцями під столом, так, щоб не бачив її панич.
Я злегка торкнувся розхитаного кілка і провів обома руками по теплій деревині лютні. Лак на ній був місцями подряпаний та потертий. У минулому з цією лютнею поводилися жорстоко, та від цього вона не стала менш гарною всередині.
Тож так, вона мала недоліки, та яке це має значення, коли йдеться про справи сердечні? Любов — це любов. Розум у ній ролі не відіграє. Нерозважлива любов багато в чому найщиріша. Всякий може любити щось тому що. Це просто, як покласти гріш у кишеню. Зате любити щось усупереч… Знати ґанджі й так само любити їх… Це — рідкість, чистота, ідеал.