Я оглянув решту трьох співрозмовників.
— Цей план стосується кожного з вас. Чекайте до третьої ночі.
— Як ти знайдеш їхній табір? — запитав Мартен. На чолі в нього з’явився тонкий шар поту. Я не ставив цього йому на карб. Ми грали в небезпечну гру. — Якщо мене спіймають, я не зумію допомогти тобі зі стеженням.
— Я не шукатиму їх, — відказав я. — Я шукатиму тебе. Я можу знайти в лісі будь-кого з вас.
Я обвів поглядом усіх довкола багаття, очікуючи щонайменше бурчання від Дедана, але в моїх здібностях арканіста, схоже, не сумнівався ніхто. Я знічев’я замислився, на що мене вважають здатним.
Насправді ж я за останні кілька днів нишком узяв у кожного з них по волосині. Щоб із легкістю, менш ніж за хвилину створити імпровізований пошуковий маятник для будь-кого з членів групи. Через вінтські забобони я сумнівався, що конкретні деталі їх потішать.
— Які мають бути легенди в нас? — Геспе тицьнула Дедана у груди тильним боком долоні, лунко стукнувши кісточками пальців об його твердий шкіряний жилет.
— Як гадаєте, ви змогли б переконати їх, що ви невдоволені охоронці караванів, які вирішили податися в бандити?
Дедан пирхнув.
— Трясця, я сам думав про це раз чи двічі, — перехопив погляд Геспе й пирхнув іще раз. — Не кажи мені, що не думала про те саме. Виток за витком ходити під дощем, жерти квасолю, спати на землі… І все це за гріш на день? — він знизав плечима. — Зуби Господні. Я здивований, що половина з нас не зникає поміж дерев.
Я всміхнувся.
— Ти чудово впораєшся.
— А що він? — Геспе тицьнула великим пальцем у бік Темпі. — Ніхто не повірить, що він ошалів. Адеми отримують за день роботи вдесятеро більше, ніж ми.
— Удвадцятеро, — буркнув Дедан.
Я думав те саме.
— Темпі, що ти робитимеш, якщо тебе знайдуть бандити?
Темпі трохи пововтузився, та не сказав нічого. На мить глянув на мене, а тоді відвів погляд від моїх очей, подивився вниз і вбік. Я не міг зрозуміти, думає він чи просто спантеличився.
— Якби не адемський червоний одяг, у ньому зовні не було б нічого особливого, — зауважив Мартен. — Навіть меч у нього начебто не бозна-який.
— Начебто не вдвадцятеро дорожчий за мене, це вже точно, — промовив Дедан — тихо, але не так тихо, щоб його не почули всі.
Мене вбрання Темпі також бентежило. Я вже кілька разів намагався втягнути адема в розмову, сподіваючись обговорити цю проблему з ним, але це було все одно що намагатися побалакати з котом.
Однак те, що він не знав слова «милі», привело мене до думки, яка мала блиснути мені вже давно. Атурська мова йому не рідна. Ще недавно я силкувався добре опанувати сіаруську в Університеті, тож розумів, чому він прагне мовчати, а не говорити й ганьбитися.
— Він може спробувати підіграти їм, так само як ми, — промовила із сумнівом Геспе.
— Важко переконливо брехати, коли не знаєш мови добре, — зауважив я.
Поки ми говорили, блідий погляд Темпі метався до кожного з нас, але він не висловив жодної зауваги.
— Люди недооцінюють тих, хто не вміє гарно говорити, — сказала Геспе. — Чи не міг би він, ну, просто… склеїти дурника? Удати спантеличення, наче загубився?
— Йому не довелося би клеїти дурника, — продовжив Дедан собі під носа. — Може, він і є дурник, от і все.
Темпі поглянув на Дедана. Його лице досі нічого не виражало, проте стало напруженішим. Він поволі, зосереджено вдихнув, а тоді заговорив.
— Тихий — це не дурний, — проказав Темпі беземоційним голосом. — А ти? Постійно розмовляєш. Чек-чек-чек-чек-чек, — він зобразив однією рукою вуста, що стуляються й розтуляються. — Постійно. Наче собака всю ніч гавкає на дерево. Намагається бути великим. Ні. Просто гамір. Просто собака.
Я не мав сміятися, та це заскочило мене абсолютно зненацька. Почасти річ була в тім, що я вважав Темпі дуже тихим і пасивним, а почасти — тому, що він влучив просто в яблучко. Якби Дедан був псом, то таким, що без кінця гавкає в порожнечу. Гавкає, просто щоб почути власний гавкіт.
І все ж сміятися було не варто. Але я розсміявся. Геспе теж розсміялася та спробувала це приховати. Це було гірше.
Дедан спохмурнів від гніву й зіп’явся на ноги.
— Ходи сюди й повтори.
Темпі з таким самим невиразним обличчям підвівся та обійшов багаття так, щоб стати поряд із Деданом. Ну… якщо сказати, що він став поряд, то враження складеться хибне. Більшість людей, розмовляючи з кимось, стоять за два-три фути від співрозмовника. Але Темпі опинився менш ніж за фут до Дедана. Щоб опинитися ще ближче, йому довелося б його обійняти чи видертися на нього.