Я міг би збрехати та сказати, що це сталося надто швидко — я просто не встиг утрутитися, — та це було б неправдою. Правда була проста: мені не спадало на думку легкого способу розрядити ситуацію. Та є і складніша правда: Дедан на той час обрид і мені.
Ба більше, це була найдовша репліка Темпі на моїй пам’яті. Він уперше, відколи я з ним познайомився, поводився як людина, а не якась німа ходяча лялька.
А ще мені було цікаво побачити, як він б’ється. Я багато чув про легендарну потугу адемів і сподівався побачити, як вона трохи виб’є похмуру буркотливість із дурної голови Дедана.
Темпі підійшов до нього й зупинився так близько, що міг би його обійняти. Дедан був вищий за нього на цілу голову, ширший у плечах і кремезніший у грудях. Темпі поглянув на нього знизу вгору без сліду того, чого можна було б очікувати на його обличчі. Без бравади. Без глузливої усмішки. Нічого такого.
— Просто собака, — тихо проказав Темпі без якоїсь інтонації. — Собака з великим гамором, — підняв руку і ще раз зобразив рота. — Чек. Чек. Чек.
Дедан підняв руку й сильно штовхнув Темпі у груди. Я вже безліч разів бачив таке в корчмах поряд з Університетом. Коли людину так штовхають, вона відхитується назад, утрачає рівновагу й цілком може заточитися.
От тільки Темпі не захитався. Він просто… відступив. А тоді невимушено простягнув руку й ударив Дедана по голові збоку, як мати чи батько може вдарити неслухняну дитину на ринку. Удару було замало, щоби бодай зрушити Деданову голову, але ми всі почули тихе «паф» — і Деданове волосся розпушилося, наче стручок молочаю, на який хтось дмухнув.
Дедан якусь мить стояв нерухомо, наче не міг збагнути, що сталося. А тоді нахмурився й підніс обидві руки, щоб штовхнути Темпі сильніше. Той знову відступив, а тоді вдарив Дедана по голові з іншого боку.
Дедан набурмосився, загарчав і підняв руки, стиснувши кулаки. Він був кремезним чолов’ягою, і його найманський шкіряний одяг зарипів і натягнувся на плечах, коли він підніс руки. Дедан зачекав якусь мить, вочевидь, сподіваючись, що Темпі зробить перший крок, а тоді потупав уперед, заніс руку назад і завдав удару — сильного, важкого. Так робітник на фермі замахується сокирою.
Темпі передбачив це й відступив утретє. Однак на середині незграбного замаху Дедан докорінно змінився. Він став навшпиньки, і його важкого замаху косаря як не бувало. Раптом він перестав скидатися на незграбного бика, а натомість кинувся вперед і завдав трьох швидких ударів, шпарких, наче змахи пташиних крил.
Темпі відхилився від одного, відбив другий, зате третій влучив йому в плече згори. Він частково розвернувся й відхитнувся назад. Швидко відступив на два кроки, щоб Дедан не дістав, повернув собі рівновагу і злегка стрепенувся. А тоді розсміявся високим радісним сміхом.
Від цього звуку лице Дедана стало лагіднішим, і він усміхнувся у відповідь, хоч і не опустив рук і не став на всю стопу. Попри це Темпі наблизився до нього, уникнув іще одного удару і влучив Деданові по обличчю долонею. Не у щоку, наче вони грали на сцені закоханих під час сварки. Рука Темпі надійшла згори та влучила Деданові по обличчю спереду, від лоба до підборіддя.
— Ар-р-ргх! — вирвалось у Дедана. — Чорна зараза! — він відхитнувся, тримаючись за ніс. — Що з тобою таке? Ти що, ляпаса мені дав? — позирнув на Темпі з-за долоні. — Б’єшся як баба.
Якусь мить здавалося, ніби Темпі може це заперечити. А тоді він уперше на моїй пам’яті всміхнувся й замість цього ледь помітно кивнув і знизав плечима.
— Так. Я б’юсь як жінка.
Дедан завагався, а тоді розсміявся і грубо плеснув Темпі по плечу. Я мало не очікував, що Темпі відскочить від цього дотику, та адем, навпаки, відповів тим самим — навіть узявся за його плече й кілька разів грайливо штовхнув Дедана.
Ця демонстрація видалася мені дивною для людини, яка останні кілька днів поводилася так стримано, та я вирішив не дивитися в зуби дарованому коневі. У виконанні адема все, крім мовчазної вовтузні, було благословенням.
Ба більше, так я дістав уявлення про боєздатність Темпі. Хотів чи не хотів Дедан це визнавати, але той явно взяв над ним гору. Я здогадувався, що репутація адемів виникла не на порожньому місці.
Мартен провів Темпі поглядом, поки він вертався на своє місце.
— Цей одяг усе одно лишається проблемою, — промовив мисливець так, наче нічого не сталося. Він уважно дивився на криваво-червоні сорочку та штани Темпі. — Носити таке поміж дерев — усе одно що бігати, розмахуючи прапором.