— Я просто нешкідливий музикант, — запевнив його я. — Ускочив у халепу з небогою баронета Бенбрайда й подумав, що найкраще буде тимчасово накивати п’ятами до лісу, — всміхнувся. — Мене можуть пограбувати, та позаяк я маю небагато, мене, напевно, просто відпустять. Я вмію переконувати й не здаюся надто загрозливим.
Дедан пробурмотів щось собі під носа; я зрадів, що його не розчув.
— А раптом? — не вгавала Геспе. — Мартен має рацію. Що, як вони заберуть тебе із собою?
Цього я ще не обмізкував, але замість того, щоб закінчувати вечір на мінорній ноті, максимально самовпевнено всміхнувся.
— Якщо вони заберуть мене до свого табору, я, напевно, буду здатен без великих клопотів повбивати їх самотужки, — я знизав плечима з утрируваною безтурботністю. — Зустрінуся з вами в таборі, коли все буде зроблено, — тупнув по землі біля себе й усміхнувся.
Я хотів обернути це на жарт, бо був упевнений, що моя легковажна реакція щонайменше викличе хихотіння в Мартена. Але я недооцінив силу вінтських забобонів, і відповіддю на мою репліку стала ніякова тиша.
Опісля ми майже не розмовляли. Потягнули жереб на варту, загасили вогонь і одне за одним поступово заснули.
Розділ сімдесят дев’ятий. Знаки
Після сніданку Мартен заходився навчати мене й Темпі шукати сліди бандитів.
Усякий може зауважити клаптик подертої сорочки, що звисає з гілки, чи рельєфний слід чиєїсь ноги у ґрунті, але такого ніколи не буває в реальному житті. Це зручні сюжетні ходи у п’єсах, але скажіть чесно: ви хоч раз у житті рвали одяг так сильно, щоб залишити десь його клапоть?
Жодного разу. Люди, на яких ми полювали, були розумні, і ми не розраховували на очевидні помилки з їхнього боку. Тож із-поміж усіх нас лише Мартен мав якесь уявлення про те, чого ми шукаємо насправді.
— Будь-яка зламана гілочка, — сказав він. — Здебільшого вони траплятимуться у заплутаній гущавині — там, де вона по пояс чи по щиколотку, — він удав, ніби ногою торує шлях у густих кущах і відсуває щось руками. — Побачити сам злам важко, тож натомість дивіться на листя, — показав жестом на один кущ неподалік. — Що ви бачите там?
Темпі вказав на гілку нижче. Того дня він був у простому сірому вбранні з домотканого полотна й без червоного одягу найманця мав іще більш непоказний вигляд.
Я поглянув туди, куди показував Темпі, й побачив зламану гілку — щоправда, зламану недостатньо сильно, аби вона відірвалася.
— Отже, тут хтось пройшов? — запитав я.
Мартен насунув лук вище на плече.
— Я пройшов. Уночі, — він поглянув на нас. — Бачиш, як починає в’янути навіть те листя, що не висить якось дивно?
Я кивнув.
— Отже, хтось побував тут не більш як день тому. За два-три дні листя побуріє й повмирає. Бачиш поряд і те, й те… — він подивився на мене.
— Отже, хтось пройшов цією місциною більш ніж один раз, із інтервалом у кілька днів.
Мартен кивнув.
— Оскільки я займаюся розвідкою й виглядаю бандитів, вам доведеться принюхатися до землі. Як знайдете щось отаке, кличте мене.
— Кличте? — Темпі склав руки ківшиком біля рота й покрутив головою на різні боки. Широко змахнув рукою, показуючи на довколишні дерева, і приклав долоню до вуха, вдаючи, ніби слухає.
Мартен нахмурився.
— Маєш рацію. Не можна просто йти й гукати мене, — він роздратовано потер собі карк. — Трясця, ми не продумали цього до кінця.
Я всміхнувся йому.
— А я продумав, — заявив і витягнув неоковирний дерев’яний свисток, який вирізав увечері. Він видавав усього дві ноти, але нам цього вистачить. Я приклав його до рота й подмухав. «Та-та-ДІ. Та-та-ДІ».
Мартен усміхнувся.
— Це лежник, так? Тон відтворено ідеально.
Я кивнув.
— Інакше я не можу.
Він прокашлявся.
— На жаль, лежника також називають дрімлюгою, — винувато скривився. — Май на увазі: «дрімлюга» — це від слова «дрімати». Якщо свистати в цю штуку щоразу, коли ти хотітимеш, щоб я підійшов і на щось поглянув, це зачепить за вухо будь-якого досвідченого мисливця, наче рибальський гачок.
Я опустив погляд на свисток і лайнувся:
— Чорні руки! Треба було про це подумати.
— Ідея гарна, — зауважив Мартен. — Нам просто потрібен свисток для денного птаха. Можливо, золотого дударя, — він просвистів дві ноти. — Це має бути доволі просто.
— Сьогодні вирізьблю інший, — пообіцяв я, а тоді сягнув униз, щоб узяти сучок. Розламав його й віддав половину Мартенові. — Цього вистачить, якщо мені знадобиться подати тобі сигнал сьогодні.