Я був би радий побалакати з Темпі, та намагатися вести з ним розмову було все одно що грати у м’яча з колодязем.
І все ж виглядало на те, що це — мій єдиний варіант. Я підійшов туди, де сидів Темпі. Він саме закінчив чистити меч і потроху регулював шкіряне руків’я.
— Темпі!
Темпі відклав меч убік і звівся на ноги. Він стояв неприємно близько до мене — між нами було заледве вісім дюймів відстані. Тоді він завагався й нахмурився. Нахмурився несильно — ледве стиснув губи та трохи наморщив шкіру між бровами, — але на обличчі Темпі, що нагадувало чистий аркуш, це виділялося, наче слово, написане червоним чорнилом.
Він відступив від мене на два широкі кроки, затим оглянув землю між нами й трохи просунувся вперед.
Тут до мене дійшло.
— Темпі, як близько стоять одне до одного адеми?
Темпі на мить отетеріло витріщився на мене, а тоді розреготався. На його обличчі зблиснула сором’язлива усмішка, що надавала йому дуже юного вигляду. Вона швидко покинула його вуста, але затрималася довкола очей.
— Розумно. Так. В Адемі не так. Для тебе — близько.
Темпі підступив неприємно близько до мене, а тоді відступив.
— Для мене? — перепитав я. — Для різних людей по-різному?
Він кивнув.
— Так.
— Як близько для Дедана?
Він завовтузився.
— Складно.
Я відчув знайомий спалах цікавості й запитав:
— Темпі, а ти навчив би мене цих речей? Навчив би мене своєї мови?
— Так, — сказав він. І, хоча на його обличчі це не відбивалося, я вловив у його голосі велике полегшення. — Так. Будь ласка. Так.
***
До вечора я вивчив безладну, непрактичну мішанину адемічних слів. Граматика так і лишалася таємницею, але так воно й починається завжди. На щастя, мови подібні до музичних інструментів: що більше їх знаєш, то легше вивчати нові. Адемічна була для мене четвертою.
Нашою великою проблемою було те, що Темпі не дуже добре знав атурську, тож у нас було мало спільних знань. Тому ми чимало креслили на землі, показували пальцями й махали руками. Кілька разів, коли звичайних жестів виявлялося замало, ми виконували щось близьке до пантомім чи маленьких комічних п’єсок, аби пояснити, що маємо на увазі. Це було веселіше, ніж я очікував.
Першого дня знайшовся один камінь спотикання. Я вивчив дюжину слів і згадав іще одне, яке могло би стати у пригоді. Стиснув кулак і вдав, ніби завдаю удару Темпі.
— Фреат, — промовив він.
— Фреат, — повторив я.
Темпі хитнув головою.
— Ні. Фреат.
— Фреат, — обережно проказав я.
— Ні, — твердо вимовив він. — «Фреат» — це… — показав зуби й поворушив щелепою так, ніби щось кусав. — Фреат, — і вдарив кулаком по долоні.
— Фреат, — проказав я.
— Ні, — заперечив він таким зверхнім тоном, що я здивувався. — Фреат.
Моє лице спалахнуло.
— Це я й кажу. Фреат! Фреат! Фре…
Темпі простягнув руку і вдарив мене долонею збоку по голові. Так само він ударив Дедана напередодні, і так само давав мені потиличника батько, коли я завдавав клопоту на людях. Це було недостатньо сильно, щоб боліти, — просто дивувало. Зі мною роками ніхто так не поводився.
А ще більше дивувало те, що я майже цього не помітив. Рух був плавний, лінивий і швидший, аніж клацання пальцями. Скидалося на те, що Темпі не хоче мене цим образити. Він просто привертав мою увагу.
Він підняв своє пісочне волосся й показав на вухо.
— Почуй, — твердо промовив Темпі. — Фреат, — іще раз показав зуби й удав, ніби щось кусає. — Фреат. — Піднятий кулак. — Фреат. Фреат.
І я таки почув. Річ була не у звучанні самого слова, а в його ритмі.
— Фреат? — проказав я.
Темпі несподівано удостоїв мене легкої усмішки.
— Так. Добре.
Відтак довелося почати спочатку й заново вивчити всі слова, звертаючи увагу на їхній ритм. Раніше я, по суті, не чув його, а лише імітував. До мене поступово дійшло, що кожне слово може мати кілька різних значень залежно від ритму звуків, із яких воно складається.
Я вивчив надзвичайно важливі фрази «що це означає?» та «поясни це повільніше», а також два з лишком десятки слів. Битися. Дивитися. Меч. Рука. Танець. Із пантоміми, яку мені довелося показати, щоб Темпі зрозумів останнє, посміялися ми обидва.
Це було чарівно. Завдяки особливому ритму в кожному слові сама мова була по-своєму музичною. Я мимоволі замислився…
— Темпі, — запитав я, — а які у вас пісні? — Він кинув на мене порожній погляд, і я подумав, що він міг не зрозуміти абстрактного запитання. — Чи не міг би ти заспівати мені адемської пісні?