— Що таке пісня? — запитав він. За останню годину Темпі вивчив удвічі більше слів, аніж я.
Я прокашлявся й заспівав:
Дженні з вітром босоніж погуляти пішла,
Знайти парубка гарного хтіла мала.
З пером наділа капелюх, насвистує пісні,
Вуста медові, та як терен язичок її.
Поки я співав, Темпі вирячив очі. У нього мало не відвисла щелепа.
— Ти? — підказав я, показавши на його груди. — Можеш заспівати адемську пісню?
Його лице спаленіло, і на ньому забуяв десяток неприкритих емоцій: подив, жах, зніяковіння, шок, огида. Він звівся на ноги, відвернувся та процвенькав щось адемічною — надто швидко, щоб я встиг це розібрати. Вигляд у Темпі був такий, ніби я щойно попросив його роздягнутися та станцювати для мене голяка.
— Ні, — промовив він, зумівши дещо опанувати себе. Його лице знову стало зібраним, але світла шкіра досі яскраво червоніла. — Ні, — опустивши погляд на землю, Темпі торкнувся грудей і похитав головою. — Ніякої пісні. Ніякої адемської пісні.
Я звівся на ноги й собі, не знаючи, що зробив не так.
— Темпі. Вибач.
Темпі похитав головою.
— Ні. Не треба «вибач», — він глибоко вдихнув і похитав головою, розвернувшись і покрокувавши геть. — Складно.
Розділ вісімдесят перший. Заздрісний місяць
Того вечора Мартен підстрелив трійко жирних кроликів. Я накопав коріння й нарвав кілька трав, і наша п’ятірка ще до заходу сонця сіла за трапезу, яка стала ідеальною завдяки додаткам — двом великим буханцям свіжого хліба, маслу та крихкому сиру, недостатньо поширеному, щоб мати певну назву.
Настрій після погожого дня був добрий, тож із вечерею надійшли нові історії.
Геспе розповіла несподівано романтичну історію про королеву, яка кохала хлопця-служника. Вона вела свою оповідь із лагідною пристрастю. І якщо її оповідь не вказувала на ніжне серце, то на нього вказували погляди, які Геспе кидала на Дедана, говорячи про кохання королеви.
Зате Дедан не бачив ознак її кохання. А тоді (я рідко бачив таке божевілля!) заходився розповідати історію, яку почув у шинку «Один гріш». Історію про Фелуріян.
— Хлопака, який розповів мені це, був заледве однолітком нашого Квоута, — сказав Дедан. — І якби ви чули, як він говорить, то зрозуміли б, що він не здатен таке вигадати, — найманець багатозначно постукав себе по скроні. — Але послухайте й подумайте самі, чи варто в це вірити.
Як я вже казав, Дедан мав гарно підвішений язик і гостріший розум, ніж можна було подумати, якщо вирішував ним скористатися. На жаль, то був один із тих випадків, коли перший у нього працював, а другий — ні.
— Люди з незапам’ятних часів остерігалися цієї ділянки лісу. Не тому, що боялися зіткнутися з розбійниками чи загубитися, — він похитав головою. — Ні. Кажуть, тут оселяється прекрасний народ.
Паки з роздвоєними копитами, що танцюють під час повні. Темні істоти з довгими пальцями, що крадуть немовлят із колисок. Багато на світі жінок, старих і молодиць, які виставляють на ніч хліб і молоко. І багато на світі чоловіків, які, зводячи будинок, стараються виставити там усі двері рядком.
Хтось міг би назвати цих людей забобонними, але вони знають правду. Фейрі найбезпечніше уникати, та якщо не виходить, до них варто піддобрюватися.
Це — історія про Фелуріян. Володарку Сутінків. Володарку Першої Тиші. Фелуріян, погибель для чоловіків. Але погибель радісну, таку, на яку вони йдуть добровільно.
Темпі вдихнув. Це було ледь помітно, але впадало в око, бо він не кидав звички слухати вечірні оповіді, сидячи геть нерухомо. Тепер це було мені зрозуміліше. Він старався не шуміти.
— Фелуріян, — запитав Темпі, — погибель для чоловіків. Вона… — він трохи помовчав. — Вона сентін?
Він підняв руки перед собою та вдав, ніби за щось береться. Вичікувально оглянув нас. А тоді, побачивши, що ми не розуміємо, торкнувся меча, що лежав поряд із ним.
Я зрозумів і сказав:
— Ні. Вона не з адемів.
Темпі похитав головою й показав на Мартенів лук.
Я хитнув головою.
— Ні. Вона взагалі не бійчиня. Вона… — я поступово замовк, не уявляючи, як пояснити, яким чином Фелуріян убиває чоловіків, особливо якщо доведеться жестикулювати. У відчаї поглянув на Дедана — мовляв, помагай.
Той не став вагатися.
— Злягання, — відверто сказав він. — Знаєш, що таке злягання?
Темпі кліпнув, а тоді закинув голову назад і розсміявся. Дедан набув такого вигляду, ніби намагався вирішити, ображатись йому чи ні. За мить Темпі перевів подих і просто сказав: