— Це просто здогад, — хутко запевнив я. — Ненавиджу, коли не маю змоги почути кінець оповідки.
— Батько втрапив ногою в кролячу нору, — коротко сказав Дедан. — Розтягнув щиколотку. Дядька більше ніхто не бачив.
Він із похмурим обличчям вибрів із кола світла від багаття.
Я благально позирнув на Мартена. Той хитнув головою й тихо промовив:
— Ні. Я в цьому участі не братиму. Ні за які гроші. Намагатися зараз допомогти було б усе одно що намагатися загасити багаття руками. Боляче, а реальних результатів катма.
Темпі заходився стелити ліжко. Мартен описав коло одним пальцем і запитливо глянув на мене, питаючи, чи хочу я чатувати першим. Я кивнув, і він зібрав свою постіль зі словами:
— Хай як сильно щось приваблює, треба зважувати ризики. Як сильно ти цього хочеш, як сильно готовий обпектися?
Я загасив багаття, і невдовзі на галявині запанувала безпросвітна нічна темрява. Я лежав на спині, дивився на зорі й думав про Денну.
Розділ вісімдесят другий. Варвари
Наступного дня ми з Темпі перенесли табір, поки Дедан і Геспе повернулися до Кроссона, щоб поповнити запаси. Мартен розвідав ізольовану ділянку пласкої землі неподалік води. Відтак ми зібралися й перенесли все, викопали нужник, намостили кострище й загалом усе підготували.
Темпі був готовий поговорити за роботою, зате я нервувався. Я образив його, поспішно запитавши про летані, тож знав, що цієї теми слід уникати. Та якщо його засмутило й просте запитання про спів, як можна було вгадати, що взагалі може його образити?
І знов основною проблемою стало його порожнє обличчя й небажання дивитися в очі. Як я міг вести розумну розмову з людиною, гадки не маючи, як вона почувається? Це було все одно що намагатися пройти в незнайомому будинку з пов’язкою на очах.
Тож я пішов безпечнішим шляхом і просто заходився питати про нові слова, поки ми працювали. Здебільшого назви предметів, оскільки наші руки були надто зайняті для пантомім.
Краще за все було те, що Темпі зміг повправлятися в атурській, тимчасом як я нарощував словниковий запас адемічною. Я помітив: що більше я помилявся його мовою, то спокійніше йому самому було намагатися висловитися.
Це, звісно, означало, що я багато помилявся. Ба більше, часом я був такий тупий, що Темпі вимушено пояснював свою думку кілька разів у кілька різних способів. Ясна річ, чистою атурською.
Ми закінчили розбивати табір близько опівдня. Мартен пішов полювати, а Темпі потягнувся й пустився у свій неквапливий танок. Він виконав його двічі поспіль, і я запідозрив, що Темпі також дещо знудився. Він закінчив уже блискучим від поту і сказав мені, що скупається.
Залишившись у таборі сам-один, я розтопив мідникові свічки, щоб зробити два маленькі воскові муляжі. Я хотів зробити це вже не один день, але навіть в Університеті створення ляльок було сумнівною практикою. А тут, у Вінтасі… просто скажу, що вважав: це найкраще робити потай.
Вони вийшли аж ніяк не витонченими. Свічковий віск і близько не такий зручний, як симпатичний, але навіть найнезугарніша лялька може бути страшною. Засунувши їх у дорожню торбу, я відчув себе набагато краще підготовленим.
Поки я зчищав із пальців останні залишки воску, Темпі повернувся з купання, голий, як новонароджене дитя. Роки сценічної підготовки дозволили мені зберегти спокійне обличчя, але зберегти насилу.
Розвісивши мокрий одяг на гілці неподалік, Темпі підійшов до мене, не демонструючи ні крихти зніяковіння чи сорому.
Простягнув праву руку, звівши докупи великий і вказівний пальці.
— Що це? — Темпі трохи розвів пальці, щоб я все побачив.
Я придивився, радіючи, що знайшов на чому зосередити увагу.
— Це кліщ.
Опинившись так близько, я не зміг не помітити знову шрамів Темпі, блідих рисок, що перетинали його руки та груди. Завдяки часу, проведеному в Медиці, я вмів читати шрами, а його шрами не були широкими, рельєфними й рожевими, як після глибокого поранення, що зачепило шари шкіри, жиру та м’язів під ними. Ці рани були поверхневі. Їх були десятки. Я мимоволі замислився, як давно Темпі ходить у найманцях, щоб мати такі старі шрами. Судячи з вигляду, йому було хіба трохи за двадцять.
Темпі, не помічаючи мого пильного погляду, витріщився на істоту між пальцями.
— Воно кусає. Мене. Кусає й залишається.
Його лице було як завжди беземоційне, та в його голосі вчувалася нотка огиди. У нього заворушилася ліва рука.
— В Адемре немає кліщів?
— Ні, — Темпі демонстративно спробував затиснути істоту між пальцями. — Він не ламається.