Станчіон змахнув рукою в мій бік. Залунали нетривалі оплески, а тоді запала уважна тиша.
Я зіграв дві ноти й відчув, як слухачі підсовуються до мене. Торкнувся однієї струни, трішки її настроїв і почав грати. Усі вловили мелодію за якихось кілька нот.
То був «Вожак отари». Мелодія, що її пастухи насвистують уже десять тисяч років. Найпростіша серед простих. Мелодія, яку може передати всякий, хто має відро. Правду кажучи, відра тут забагато. Цілком вистачить пари рук, складених ківшиком. Однієї руки. Навіть двох пальців.
Коротко кажучи, це була народна музика.
На мотив «Вожака отари» написано сотню пісень. Про кохання і про війну. Про веселе, про трагічне, про хіть. Я з ними не морочився. Жодних слів. Лише музика. Лише мелодія.
Підвів погляд і побачив, як лорд Цеглина нахиляється до Денни і зневажливо махає рукою. Я всміхнувся, обережно виводячи пісню струнами своєї лютні.
Однак невдовзі моя усмішка стала натужною. На лобі почав виступати піт. Я зігнувся над лютнею, зосередившись на тому, що робили мої руки. Пальці мчали, потім танцювали, а потім — летіли.
Я грав жорстко, як падає град, як молот б’є по латуні. Грав лагідно, як сонце світить на осінню пшеницю, легко, як тріпоче листочок. Невдовзі мені почало запирати подих від напруження. Губи стали тонкою безкровною рискою на обличчі.
Продираючись крізь середній приспів, я мотнув головою, щоби прибрати з очей волосся. Краплини поту полетіли дугою й упали на дерев’яну сцену. Я важко дихав, груди в мене працювали як міхи, напружені, мов змилений кінь.
Пісня лунала. Кожна нота звучала ясно й чисто. Одного разу я мало не помилився. Ритм збився на крихітну частку секунди… А тоді я якось виправився, переборов це і спромігся закінчити останню фразу, граючи солодкі, легкі ноти, попри те що мої швидкі пальці були втомлені.
А тоді, коли вже стало очевидно, що я не протримаюся більше ні секунди, залою рознісся останній акорд і я, зморений, зігнувся у кріслі.
Слухачі вибухнули оглушливими оплесками.
Щоправда, не всі. По всій залі десятки людей замість оплесків вибухнули сміхом. Кілька застукали по столах і затупали по підлозі з веселими криками.
Оплески майже миттєво стухли й затихли. Чоловіки й жінки зупинилися, занісши одну руку над другою, і витріщилися на тих слухачів, які сміялися. Одні здавалися сердитими, інші — спантеличеними. Багато хто просто образився за мене, і залою почало розходитися сердите бурчання.
Я, перш ніж почалася серйозна дискусія, зіграв одну високу ноту й підняв руку, знову привертаючи увагу до себе. Я ще не закінчив. І близько не закінчив.
Я посунувся у кріслі й покрутив плечима. Бренькнув один раз, торкнувся розхитаного кілка й без зусиль перейшов до другої пісні.
То була одна з пісень Іллієна — «Тінтататорнін». Навряд чи ви коли-небудь про неї чули. Порівняно з іншими творами Іллієна вона трохи дивна. По-перше, не має тексту. По-друге, ця пісня гарна, та далеко не так добре запам’ятовується й не так сильно зворушує, як чимало з його відоміших мелодій.
А найважливіше те, що її неймовірно важко грати. Мій батько називав її «найвишуканішою піснею всіх часів, написаною для п’ятнадцяти пальців». Він змушував мене грати її, коли я починав занадто гнути кирпу і йому здавалося, що з мене треба збити пиху. Достатньо сказати, що я відпрацьовував її доволі регулярно, іноді — частіше ніж раз на день.
Тож я заграв «Тінтататорнін». Відкинувся на спинку свого крісла і схрестив ноги на рівні кісточок, трохи розслабившись. Мої руки мляво пройшлися по струнах. Після першого приспіву вдихнув і коротко зітхнув, наче хлопчина, змушений сонячної днини сидіти в чотирьох стінах. Очі з нудьги почали безцільно оглядати залу.
Не припиняючи грати, я засовався у кріслі — намагався відшукати зручне положення, але марно. Я нахмурився, підвівся й поглянув на крісло так, наче воно чомусь було в цьому винне. Тоді повернувся у крісло й завовтузився з невдоволеним виразом обличчя.
Тим часом десять тисяч нот «Тінтататорніна» танцювали й пустували. Я скористався миттю між двома акордами, щоби мляво почухати за вухом.
Я так занурився у свою маленьку виставу, що навіть відчув, як от-от позіхну. І цілком серйозно позіхнув — так широко і протяжно, що люди в першому ряду могли порахувати мої зуби. Помотав головою, ніби прочищаючи її, та обтер сльози на очах рукавом.
Тим часом «Тінтататорнін» виходив у повітря. Божевільні гармонія та контрапункт перепліталися й різко розходилися. Всуціль бездоганні, солодкі й легкі, мов дихання. Коли настав кінець, у якому зійшовся докупи десяток заплутаних ниток пісні, я не зробив жодного театрального жесту. Просто зупинився і трохи потер очі. Ніякого крещендо. Ніякого поклону. Нічого. Я байдужливо хруснув кісточками пальців і нахилився вперед, щоб повернути свою лютню до футляра.