Я жестом показав йому, як роздушити кліща нігтями. Так Темпі й учинив — не без задоволення. Викинув кліща й побрів назад, до своєї постелі. А тоді, досі голий, витягнув увесь свій одяг і енергійно його потрусив.
Я старанно дивився вбік, бо в глибині душі знав: саме зараз Дедан і Геспе повернуться з Кроссона.
На щастя, цього не сталося. Десь за чверть години Темпі надягнув сухі штани, які перед цим ретельно оглянув.
Без сорочки повернувся до того місця, де сидів я.
— Ненавиджу кліщ, — заявив він.
Коли Темпі заговорив, його ліва рука зробила різкий жест, неначе він змахував крихти із сорочки біля стегна. От тільки сорочки Темпі на собі не мав, а змахувати з його оголеної шкіри не було чого. Ба більше, я усвідомив, що раніше він уже робив такий жест.
Власне кажучи, тепер, замислившись про це, я згадав, що бачив, як він за останні кілька днів удався до цього жесту пів десятка разів, хоча ще ніколи не робив його так агресивно.
У мене раптом виникла підозра.
— Темпі! Що це означає? — я повторив його жест-змахування.
Він кивнув.
— Це оце, — і скривив обличчя, утрирувано виражаючи огиду.
У мене пішла обертом голова від згадки про останній виток: я думав, скільки разів бачив, як Темпі неспокійно вовтузиться під час розмови. Сама думка про це жахала.
— Темпі, — запитав я, — все це?.. — я показав на своє обличчя, а тоді всміхнувся, насупився й закотив очі. — Чи відбувається все це з руками в адемічній мові?
Він підвів погляд і одночасно зробив жест.
— Оце! — я показав на його руку. — Що це таке?
Він завагався, а тоді натужно, зніяковіло всміхнувся.
Я скопіював цей жест, трохи розчепіривши долоню та притиснувши великий палець до середнього зі внутрішнього боку.
— Ні, — проказав Темпі. — Друга рука. Ліва.
— Чому?
Він простягнув руку й ударив мене у груди, трішечки ліворуч від грудини: «Ту-тук. Ту-тук». Відтак провів пальцем униз, до моєї лівої долоні. Я кивнув, показуючи, що розумію. Вона найближча до серця. Темпі підняв праву руку та стиснув кулак.
— Ця рука сильна, — тоді підніс ліву. — Ця рука розумна.
Логічно. Саме тому більшість лютністів виконують акорди лівою рукою й награють правою. Ліва рука, як правило, спритніша.
Я зобразив жест лівою рукою, розчепіривши пальці. Темпі похитав головою.
— Ось воно, — вигнув половину вуст у посмішці.
Цей вираз здавався дуже чудним на його обличчі, та я все ж ледве втримався, щоб на нього не витріщитися. Я придивився до його руки з ближчої відстані та трохи змінив положення пальців.
Темпі схвально кивнув. Його лице не виражало нічого, та тепер я вперше зрозумів чому.
За наступні кілька годин я дізнався, що адемічні жести насправді не замінюють собою виразу обличчя. Все далеко не так просто. Наприклад, усмішка може означати веселість, радість, вдячність або вдоволення. Можна всміхнутися, щоб когось утішити. Всміхатися може людина задоволена чи закохана. Гримаса й посмішка зовні схожі на усмішку, та означають дещо геть інше.
Уявіть собі, як це — намагатися навчити когось усміхатись. Уявіть, як це — намагатись описати значення різних усмішок і пояснити, коли саме до них варто вдаватися в розмові. Це важче, ніж навчитися ходити.
Раптом дуже багато всього стало на свої місця. Звісно, Темпі не дивився мені в очі. Яка користь із погляду на обличчя співрозмовника? Слухати треба голос, але стежити треба за рукою.
Наступні кілька годин я намагався вивчити основи, та це було шалено складно. Слова — річ доволі проста. Можна показати пальцем на камінь. Можна зобразити біг або стрибок. Але чи намагалися ви коли-небудь показати на мигах покірність? Повагу? Сарказм? Сумніваюся, що таке могло б удатися навіть моєму батькові.
Через це я просувався жахливо повільно, але це мимоволі мене зачарувало. Мені неначе раптом дали другий язик.
А ще це в певному розумінні було таємницею. Я ж завжди мав слабкість до таємниць.
За три години я навчився стількох жестів, що їх можна було б перелічити, вибачте за каламбур, на пальцях рук. Здавалося, я просуваюся черепашачими темпами, та нарешті вивчивши жест, що означав «применшення», я відчув майже невимовну гордість.
Темпі, гадаю, теж її відчув.
— Добре, — промовив він, розігнувши долоню; я був більш-менш упевнений, що це вказувало на схвалення. Покрутив плечима й зіп’явся на ноги, потягуючись. Глянув на сонце крізь гілля вгорі. — Зараз їсти?
— Скоро, — мене тим часом бентежило одне запитання, і я спитав: — Темпі, навіщо стільки мороки? Усмішка — це просто. Навіщо всміхатися руками?