— Руками теж просто. Краще. Більше… — він потер сорочку приблизно так, як раніше, але дещо інакше. То була не відраза, а роздратування? — Як називаються люди, які живуть разом. Дороги. Правильні речі, — він провів великим пальцем уздовж ключиці — невже досада? — Як називається гарне життя разом? Ніхто не сере в колодязь.
Я засміявся.
— Цивілізація?
Він кивнув і розчепірив пальці: «Веселість».
— Так, — підтвердив Темпі. — Розмовляти руками — це цивілізація.
— Але ж усміхатися природно, — запротестував я. — Всміхаються всі.
— Природно — це не цивілізація, — зауважив Темпі. — Готувати м’ясо — це цивілізація. Змивати із себе сморід — цивілізація.
— Отже, у вас в Адемре завжди всміхаються руками?
Якби ж то я знав жест на позначення смутку!
— Ні. Усміхатись обличчям добре з сім’єю. Добре з якимось другом.
— Чому лише з сім’єю?
Темпі повторив жест із великим пальцем на ключиці.
— Коли робиш отак, — притиснув долоню до краю обличчя і дмухнув у неї так, що вийшов потужний звук, схожий на випускання газів, — це природно, але так не роблять поряд з іншими. Нечемно. Із сім’єю… — він знизав плечима. «Веселість». — …цивілізація — не важливо. Із сім’єю природніше.
— А як же сміх? — запитав я. — Я бачив, як ти сміявся, — я вимовив «ха-ха», щоб Темпі зрозумів, про що я кажу.
Він знизав плечима.
— Сміх — так.
Я зачекав якусь мить, але Темпі, схоже, не мав охоти продовжувати. Я спробував іще раз.
— Чому б не сміятися руками?
Темпі похитав головою.
— Ні. Сміх — це інше, — він підійшов поближче і двома пальцями торкнувся моїх грудей на рівні серця. — Усміхатися? — провів пальцем уздовж моєї лівої руки. — Злитися? — знову торкнувся мого серця. Зобразив обличчям переляк, спантеличення й випнув губу, дуже кумедно надувшись. При цьому Темпі щоразу торкався моїх грудей.
— Але сміятися? — Темпі притиснув долоню до мого живота. — Сміх живе тут, — він провів пальцем просто до мого рота й розчепірив пальці на руці. — Стримувати сміх недобре. Нездорово.
— І плач теж? — запитав я та зобразив сльозу, провівши одним пальцем униз по щоці.
— І плач теж, — Темпі приклав руку до свого живота. — Ха-ха-ха, — додав він, натиснувши рукою, щоб показати, як рухається його живіт. Тоді його обличчя стало сумним. — Ох-ох-ох, — видихнув Темпі, утрирувано схлипуючи та знову тиснучи на живіт. — Одне місце. Придушувати нездорово.
Я повільно кивнув, намагаючись уявити, як має почуватися Темпі, якому постійно дошкуляють люди, занадто нечемні, щоб тримати свої емоції при собі. Люди, чиї руки постійно вдаються до безглуздих жестів.
— Тут тобі, напевно, дуже важко.
— Не так важко. — «Применшення». — Коли я йду з Адемре, я це знаю. Не цивілізація. Варвари нечемні.
— Варвари?
Темпі змахнув рукою — широко, показуючи на нашу галявину, на ліс, на весь Вінтас.
— Тут усі як собаки, — він зробив страхітливо утрируване люте обличчя, показавши всі зуби, загарчавши й божевільно закотивши очі. — Це все, що ви знаєте, — і знизав плечима з безтурботною згідливістю, неначе хотів сказати, що не ставить цього нам на карб.
— А що діти? — запитав я. — Діти всміхаються, перш ніж навчаються говорити. Це неправильно?
Темпі похитав головою.
— Усі діти варвари. Усі всміхаються обличчям. Усі діти нечемні. Але вони виростають. Дивляться. Вчаться, — він задумливо спинився, добираючи слова. — Варвари не мають жінок, які вчитимуть їх цивілізації. Варвари не можуть учитися.
Я здогадувався, що Темпі нікого не хотів образити, але тепер особливо заповзявся вивчити нюанси жестової мови адемів.
Темпі встав і заходився розминатися — потягуватися подібно до того, як це робили акробати в моїй трупі, коли я був малий. Покрутившись то так, то сяк п’ятнадцять хвилин, він розпочав свою схожу на танець пантоміму. Хоча тоді я цього не знав, вона називалася кетан.
Досі дещо роздратований заявою Темпі про те, що «варвари не можуть учитися», я вирішив повторювати за ним. Зрештою, мені більше нíчого було робити.
Намагаючись повторювати за Темпі, я усвідомив, як це диявольськи складно — тримати руки складеними ківшиком так, а не інакше, утримувати ноги у правильній позиції. Хоча він рухався в майже черепашачому темпі, я зрозумів, що зімітувати його плавну грацію неможливо. Темпі ніколи не зупинявся й не дивився в мій бік. Жодного слова підбадьорення, жодної поради.