— О, то продовжуй, — із гіркотою відповів старий слідопит. — Я зараз не налаштований закінчувати. І волів би послухати тебе, а не чути, як цей осел викрикує щось своє.
За вечірніми історіями ми чи не єдиний раз за день могли посидіти гуртом, не переходячи до дріб’язкових чвар. А тепер навіть цей час ставав напруженим. Ба більше, інші почали очікувати вечірніх розваг від мене. Сподіваючись покласти край цій тенденції, я добряче подумав над тим, яку історію розповім цього вечора.
— Колись давно, — заговорив я, — був собі маленький хлопчик, що вродився в маленькому містечку. Він був ідеальний — принаймні так думала його мати. Але в одному він був несхожий на інших. У нього в пупі був золотий гвинт. Звідти визирала його голівка.
Мати хлопчика просто раділа, що в нього є всі пальці на руках і ногах, тож є на чому рахувати. Але хлопчик виріс і збагнув, що не всі мають у пупі гвинти, тим паче золоті. Він запитав маму, для чого цей гвинт, але вона не знала. Далі він запитав тата, але й тато цього не знав. Він запитав бабусь і дідусів, але вони теж не знали.
Цим усе тимчасово й закінчилося, та це й далі не давало хлопчикові спокою. Врешті, ставши досить дорослим, він зібрав торбу й пішов собі, сподіваючись відшукати когось, хто знає правду.
Він ходив від місця до місця, питаючи всіх, хто стверджував, буцімто знає дещо про що-небудь. Питав повитух і зцілювачів, але вони геть не розуміли, в чому річ. Хлопець питав арканістів, мідників і старих відлюдників, що жили в лісах, але ще ніхто не бачив нічого подібного.
Він пішов питати купців-шалдим, бо думав: кому, як не їм, розумітися на золоті? Але купці-шалдим не знали. Він пішов до арканістів Університету, бо думав: кому, як не їм, розумітися на гвинтах і їхній роботі? От тільки арканісти не знали. Хлопець пішов дорогою за Штормвал, аби розпитати відьом із талів, але жодна з них не змогла йому відповісти.
Урешті він прийшов до вінтського короля, найбагатшого короля на світі. Але король не знав. Він пішов до атурського імператора, та імператор, хай який він був могутній, не знав. Хлопець по черзі ходив до кожного з малих королівств, але йому ніхто нічого не міг сказати.
Кінець кінцем хлопець пішов до верховного короля Модеґу, наймудрішого з усіх королів на світі. Верховний король придивився до голівки золотого гвинта, що визирала з пупа хлопця. Тоді верховний король змахнув рукою, і його сенешаль виніс подушку з золотого шовку. На тій подушці лежала золота скриня. Верховний король узяв золотий ключ, який висів у нього на шиї, відкрив скриньку, і всередині знайшлася золота викрутка.
Верховний король узяв викрутку й жестом покликав хлопця до себе. Хлопець підійшов, затремтівши від збудження. Тоді верховний король узяв золоту викрутку і вставив хлопцеві в пупа.
Я зупинився, щоб випити чималу порцію води. Я відчував, як нечисленні слухачі хиляться до мене.
— Затим верховний король обережно повернув золотий гвинт. Один раз — нічого. Другий — нічого. Відтак він крутнув за третім разом, і у хлопця відпала дупа.
На мить запала приголомшена тиша.
— Що? — вражено перепитала Геспе.
— У нього відпала дупа, — повторив я з абсолютно незворушним обличчям.
Запала довга тиша. Всі вп’ялися поглядами в мене. Вогонь тріснув, і вгору піднеслася червона жаринка.
— А що сталося тоді? — врешті спитала Геспе.
— Нічого, — сказав я. — На цьому все. Кінець.
— Що? — промовила вона знов, уже голосніше. — Що це за історія така?!
Я вже зібрався відповісти, але тут розреготався Темпі. І зупинятися він не збирався: реготав потужно, трусячись, і врешті аж засапався. Невдовзі засміявся і я — почасти через реакцію Темпі, а почасти тому, що сам завжди вважав цю історію напрочуд кумедною.
Обличчя Геспе набуло загрозливого виразу, неначе тепер жартували з неї.
Першим заговорив Дедан.
— Не розумію. Чому?.. — він поступово замовк.
— А хлопцеві повернули дупу на місце? — втрутилася Геспе.
Я знизав плечима.
— Історія не про це.
Дедан із досадою на обличчі несамовито заворушив руками.
— Яка її суть?
Я зобразив невинне личко.
— Я гадав, що ми просто розказуємо історії.
Здоровань набурмосився на мене.
— Розумні історії! Історії з кінцями. Не такі, де у хлопця просто відпадає… — він похитав головою. — Це просто смішно. Піду спати, — він подався геть, стелити постіль. Геспе побрела в інший бік.
Я всміхнувся, не надто сумніваючись, що вони обоє надалі не випрошуватимуть у мене більше історій, ніж я захочу розповісти.