Выбрать главу

Однак наступного дня після історії про «випадіння гвинтика із системи», як урешті почав казати Дедан, Темпі перестав мене ігнорувати. Цього разу, коли я заточився, він зупинився та став обличчям до мене. Його пальці швидко заворушилися: «Несхвалення, роздратування».

— Назад, — сказав він, ставши в танцювальну позицію, після якої я й заточився.

Я став у ту саму позицію та спробував повторити рухи за Темпі. Знов утратив рівновагу й почовгав, щоб не заточитися.

— У мене дурні ноги, — пробурмотів я адемічною, зігнувши пальці на лівій руці: «Зніяковіння».

— Ні, — Темпі взявся за мої стегна та крутнув ними. Тоді відхилив мої плечі назад і ляснув мене по коліну, від чого я його ­зігнув. — Так.

Я знову спробував податися вперед і відчув різницю. Все одно втратив рівновагу, але лише трохи.

— Ні, — повторив він. — Дивися. — Потицяв у своє плече. — Ось.

Став просто переді мною, щонайбільше за фут від мене, і повторив рух. Повернувся, описав руками коло збоку, а тоді його плече штовхнуло мене у груди. Те саме робить людина, що намагається відчинити двері плечем.

Темпі рухався не дуже швидко, та його плече твердо мене відштовхнуло. Це було не грубо й не раптово, та його силі неможли­во було опиратися, як коневі, що торкається вас на людній вулиці.

Я знову повторив за ним, зосередившись на плечі. І не заточився.

Позаяк ми були самі в таборі, я не став усміхатися й показав жестом: «Радість».

— Дякую.

«Применшення».

Темпі не сказав нічого. Його лице залишалося порожнім, а руки — нерухомими. Він лише повернувся туди, де стояв раніше, і почав свій танець заново, не дивлячись на мене.

Я старався зберігати спокій після цього діалогу, та мені це здавалося великою похвалою. Якби я знав більше про адемів, то збагнув би, що це — дещо значно більше.

***

Подолавши узвишшя, ми з Темпі побачили, що на нас чекає Мартен. Для обіду було зарано, тож коли я подумав, що він нарешті, після стількох довгих днів пошуку, міг натрапити на слід бандитів, у мене в грудях ожила надія.

— Хотів показати вам оце, — сказав Мартен і вказав на високу широку рослину, схожу на папороть, що стояла за десяток футів від нас. — Доволі рідкісна штука. Уже багато років такої не бачив.

— Що це?

— Вона називається «клинок Ана», — з гордістю пояснив він, оглядаючи рослину. — Доведеться пильнувати. Про них знає небагато людей, тож вона може підказати нам, чи є тут іще такі.

Мартен енергійно поглянув на нас по черзі й урешті подав голос:

— Ну?

— Що в ній такого особливого? — сумлінно запитав я.

Мартен усміхнувся.

— Клинок Ана цікавий тим, що не терпить людей, — пояснив він. — Будь-яка його частина, торкнувшись вашої шкіри, за кілька годин стане червоною, як осіннє листя. Й навіть червонішою. Яскравою, як твій червоний одяг найманця, — Мартен показав на Темпі. — А тоді вся рослина засохне й помре.

— Справді? — перепитав я. Мені вже не треба було вдавати зацікавлення.

Мартен кивнув.

— Так само його вб’є краплинка поту. Тобто він, імовірно, помре, якщо просто торкнеться чийогось одягу. Або обладунку. Або палиці, яку ти тримав. Або меча, — він показав на стегно Темпі. — Деякі люди кажуть, що він помре, якщо на нього просто дихнути, — додав Мартен. — Але не знаю, чи правда це.

Він повернувся, щоб повести нас геть від клинка Ана.

— Це дуже стара частина лісу. Клинок неможливо поба­чити поряд із місцями, де оселилися люди. Ми зараз зійшли з краю мапи.

— Таж ми навіть не на краю мапи, — відповів я. — Ми чудово знаємо, де ми.

Мартен пирхнув.

— Мапи мають не лише зовнішні краї. Вони мають внутрішні краї. Діри. Люди люблять удавати, ніби знають про світ усе. Особливо багатії. Мапи чудово це показують. По цей бік межі — поле барона Здирника, по той бік — земля графа Багатійського.

Мартен сплюнув.

— Не можна залишати на мапі порожні місця, тож люди, які їх креслять, заштриховують дещицю й пишуть: «Елд», — він похитав головою. — Це все одно що пропалити в мапі дірку — користі буде стільки ж. Цей ліс завбільшки з Вінтас. Він нікому не належить. Пішовши тут не в той бік, можна пройти хоч сто миль і не побачити жодної дороги, а тим паче — будинку чи зораного поля. Тут є місця, де ніколи не ступала нога людини й ніколи не лунав її голос.

Я роззирнувся довкола.

— На вигляд нічим не відрізняється від більшості лісів, які я бачив.

— Вовк зовні схожий на собаку, — просто сказав Мартен. — Але він не собака. Собака — це… — він зупинився. — Як там називають тварин, які постійно поряд із людьми? Корів, овець і таке інше.