— Одомашнені?
— Точно, — промовив він і роззирнувся довкола. — Ферма одомашнена. Сад теж. Парк. Як і більшість лісів. Люди полюють на гриби, рубають хмиз, водять туди коханих, аби пообійматися.
Мартен похитав головою та простягнув руку, щоб торкнутися шорсткої кори одного з дерев неподалік. Жест вийшов напрочуд лагідним, майже люблячим.
— А це місце не таке. Воно давнє й дике. Ми його нітрішечки не обходимо. Якщо ці люди, на яких ми полюємо, заскочать нас зненацька, їм навіть не доведеться закопувати наші трупи. Ми лежатимемо на землі сотню років, а ніхто й близько не підійде до наших кісток.
Я розвернувся на місці й поглянув на рельєф місцевості. На потерте каміння, на нескінченні ряди дерев. Постарався не думати, що мейр послав мене сюди, неначе пересунув камінець на дошці для гри в так. Він послав мене до дірки в мапі. До місця, де ніхто й ніколи не знайде моїх кісток.
Розділ вісімдесят п’ятий. Інтерлюдія: Огорожа
Квоут випрямився на стільці й витягнув шию, щоб краще визирнути з вікна. Щойно він підніс руку до Хроніста, вони почули швидкий легкий стукіт по дерев’яному помості надворі. Надто швидкий і м’який, щоб то були важкі чоботи фермерів. А за ним пролунав високий дитячий сміх.
Хроніст шпарко промокнув сторінку, на якій писав, а тоді підсунув її під стос чистих аркушів, тимчасом як Квоут зіп’явся на ноги й пішов до шинкваса. Баст відхилився назад так, що його стілець став на задні ніжки.
За мить двері відчинились, і до шинку ввійшов молодик із широкими плечима й ріденькою борідкою, обережно завівши у двері поперед себе маленьку біляву дівчинку. Позаду нього йшла молода жінка, що несла на одній руці крихітного хлопчика.
Шинкар усміхнувся й підняв руку.
— Мері! Гепе!
Молода пара швидко перемовилася між собою, а тоді високий фермер підійшов до Хроніста, досі обережно ведучи перед собою дівчатко. Баст зіп’явся на ноги й запропонував свій стілець Гепові.
Мері підійшла до шинкваса й невимушено витягнула зі свого волосся одну ручку малого. Вона була молода й гарна з себе, з усміхненими вустами й утомленими очима.
— Вітаю, Коуте.
— Давно вас не бачив, — промовив шинкар. — Бажаєте сидру? Я його зранку вичавив.
Мері кивнула, і шинкар налив три кухлі. Баст підніс два Гепові та його доньці. Геп узяв кухоль, але маленька дівчинка сховалася за батьком, несміливо визираючи з-за його плеча.
— А юний панич Бен не хоче кухлика й собі? — запитав Коут.
— Хоче, — сказала Мері та всміхнулася хлопчикові, поки той жував власні пальці. — Але я не стала б давати його Бенові, якщо вам не кортить помити долівку.
Вона сягнула в кишеню.
Коут твердо захитав головою, піднявши руку.
— І чути про це не хочу, — заявив він. — Геп не взяв і половини вартості роботи, коли полагодив мені огорожу на задньому дворі.
Мері всміхнулася стомленою, нервовою усмішкою та взяла свій кухоль.
— Красно дякую, Коуте.
Вона відійшла туди, де сидів і розмовляв із Хроністом її чоловік. Заговорила до писаря, легенько похитуючись уперед-назад і гойдаючи на одному стегні малого. Її чоловік кивав у такт, раз у раз вставляючи одне-два слова. Хроніст умочив перо й заходився писати.
Баст повернувся до шинкваса та сперся на нього, з цікавістю глипаючи на віддалений столик.
— Усе одно нічого не розумію, — сказав він. — Достеменно знаю, що Мері вміє писати. Вона мені листи надсилала.
Квоут із цікавістю поглянув на свого учня, а тоді знизав плечима.
— Гадаю, він пише духівниці й документи про розпорядження майном, а не листи. Таке треба писати чисто, без граматичних помилок і без плутанини, — він показав на Хроніста, який саме притискав до аркуша паперу важку печатку. — Бачиш? Це показує, що він судовий чиновник. Усе, що він засвідчує, має юридичну вагу.
— Але ж це саме робить священник, — зауважив Баст. — Ну чим не чиновник абат Ґраймс? Він робить записи про шлюби й виписує потрібний документ, коли хтось купує земельну ділянку. Ви ж самі казали: вони обожнюють вести записи.
Квоут кивнув.
— Це правда, та священники люблять, коли гроші залишають церкві. Якщо він напише твою духівницю, а ти не даси церкві навіть гнутого гроша… — він знизав плечима. — У такому маленькому містечку, як оце, таке може ускладнити життя. А якщо ти не вмієш читати… що ж, священник може записати що побажає, чи не так? І хто посперечається з ним після твоєї смерті?
Баст набув шокованого вигляду.
— Абат Ґраймс так не вчинив би!