— Він, мабуть, ні, — погодився Квоут. — Ґраймс — людина порядна, як на священника. Але, можливо, ти хочеш залишити клаптик землі молодій удові, що живе в тому ж провулку, і трохи грошенят її другому синові? — Квоут багатозначно здійняв брову. — Якось не хочеться, щоб таке записував твій священник. Хай краще ця новина розійдеться, як ти вже помреш і лежатимеш глибоко під землею.
У Бастових очах відбилося розуміння, і він поглянув на молоду пару, неначе силкуючись здогадатися, які таємниці вона намагається приховати.
Квоут дістав білу ганчірку й заходився з відсутнім виглядом полірувати шинквас.
— У більшості випадків усе простіше. Дехто просто хоче відписати Еллі музичну скриньку й не чути, як інші сестри ридають через це наступні десять років.
— Як тоді, коли померла вдова Ґрейден?
— Саме так — як тоді, коли померла вдова Ґрейден. Ти бачив, як ота сімейка розпалась у чварах через її речі. Там половина досі не розмовляє між собою.
По той бік зали маленька дівчинка наблизилася до матері й наполегливо смикнула за її сукню. За мить Мері підійшла до шинкваса разом із малою.
— Маленька Сіл має подбати про свої потреби, — винувато промовила вона. — Можна?..
Коут кивнув і показав на двері біля сходів.
Мері повернулася та простягнула маленького хлопчика Бастові.
— Ти не проти?
Баст майже рефлекторно простягнув обидві руки, щоб узятися за хлопчину, а тоді зніяковіло застиг на місці, поки Мері повела доньку геть.
Малий весело роззирнувся довкола, не знаючи, як сприймати цю нову ситуацію. Баст повернувся до Квоута, напружено тримаючи немовля перед собою. Личко дитини з цікавого поволі стало невпевненим, а тоді — нещасним. Урешті малий почав видавати якийсь тихий збентежений звук. Вигляд у нього був такий, ніби він думав, хоче заплакати чи ні, і мало-помалу почав усвідомлювати: так, мабуть, усе-таки хоче.
— Ох, Басте, ради всього святого, — роздратованим тоном промовив Квоут. — Ось.
Ступив уперед і взявся за хлопчину, а тоді посадовив його на шинквас, утримуючи обома руками.
Там хлопчик якось повеселішав. Він із цікавістю потер ручкою гладеньку поверхню шинкваса й залишив розмазану пляму. Поглянув на Баста, всміхнувся і сказав:
— Цюця.
— Як мило, — іронічним тоном вимовив той.
Малий Бен заходився жувати пальчики та знову роззирнувся довкола, вже більш цілеспрямовано.
— Мама, — вимовив він. — Ма-ма-ма-ма, — тоді набув стурбованого вигляду й видав той самий тихий збентежений звук, що й раніше.
— Потримай його, — сказав Квоут і став просто перед малим. Щойно Баст його притримав, шинкар узявся за ніжки хлопчика й почав наспівувати:
Шевче, шевче, зніми мірку,
Хліборобе, засій гірку.
Пекарю, печи скоріш.
Кравче, шапкою потіш.
Малий дивився, як Квоут супроводжує кожен рядок іншим жестом, удаючи, ніби сіє пшеницю й місить тісто на хліб. Іще до останнього рядка малеча засміялася радісним, схожим на булькання сміхом, плескаючи долоньками по власній голові в такт рудоволосому.
Мельнику, не дури ти нас,
Доярко, працювати час,
Гончарю, горщик накрути!
Малече, до татка іди!
На останньому рядку Квоут не зробив жодного жесту, а натомість схилив голову набік, вичікувально дивлячись на Баста.
Той же просто стояв на місці, спантеличившись. А тоді до нього, вочевидь, дійшло.
— Реші, як ви могли так подумати? — запитав він дещо ображеним тоном і показав на малого. — Він блондин!
Дивлячись по черзі на кожного з них, хлопчик вирішив, що насправді хотів би трішки поплакати. Його личко спохмурніло, і він заволав.
— Це все ви винні, — беземоційно заявив Баст.
Квоут підняв малюка із шинкваса й потрусив його, намагаючись заспокоїти — майже безуспішно. За мить, коли Мері повернулася до пивниці, малеча завила ще гучніше й нахилилася до неї, простягнувши обидві ручки.
— Вибач, — зніяковіло промовив Квоут.
Мері забрала хлопчика, і він умить затих, хоча в його очах іще бриніли сльози.
— Це не ви, — сказала вона. — Йому просто останнім часом бракує мами, — Мері з усмішкою торкнулася носом його носика, і малий знову забулькотів радісним сміхом.
***
— Скільки ви з них узяли? — запитав Квоут, повернувшись до столика Хроніста.
Той знизав плечима.
— Півтора гроші.
Квоут саме сідав, але тут застиг. Примружив очі.
— Це не покриє навіть витрат на папір.
Хроніст відказав:
— Я ж маю вуха, хіба ні? Ковальчук згадував, що Бентлі переживають скрутні часи. А якби й не згадував, то я все одно маю очі. У хлопаки шви на обох колінах, а чоботи протерті майже до дір. Сукенка на дівчатку закоротка, ще й наполовину складається з латок.