Квоут кивнув із похмурим обличчям.
— Їхнє південне поле затоплює вже два роки поспіль. А ще в них навесні здохли обидві кози. Навіть якби часи були добрі, рік вийшов би для них кепським. А тепер, коли в них народився малий… — він протяжно вдихнув і повільно, задумливо випустив із себе повітря. — Це все податки на рекрутчину. Вже двічі за цей рік.
— Хочете, щоб я знову розвалив огорожу, Реші? — завзято спитав Баст.
— Ані слова про це, Басте, — на Квоутових вустах заграла ледь помітна усмішка. — Цього разу нам знадобиться дещо інше, — усмішка згасла. — До наступного набору рекрутів.
— А може, наступного й не буде, — зауважив Хроніст.
Квоут похитав головою.
— До збору врожаю його не буде, та він почнеться. Звичайні збирачі податків — це вже кепсько, та вони знають достатньо, щоб час від часу заплющувати очі. Вони знають, що повернуться наступного року, та й за рік по тому теж. Зате п’явки…
Хроніст кивнув.
— Вони не такі, — похмуро сказав він, а тоді продекламував: — Якби змога, то й дощ відібрали б давно. Як злота не маєте, візьмуть зерно.
Квоут натягнуто всміхнувся і продовжив:
Зерна як немає, то візьмуть козу.
Плащі із вас знімуть і візьмуть лозу.
Як є у вас кіт, мишу можуть узяти.
А наостанок відберуть саму хату.
— П’явок ненавидять усі, — невесело погодився Хроніст. — А шляхта, либонь, ненавидить їх удвічі сильніше.
— Мені важко в це повірити, — зізнався Квоут. — Вам варто послухати, що говорять тут. Якби останній не мав повністю озброєного охоронця, то навряд чи вибрався б із містечка живим.
Хроніст криво всміхнувся.
— Вам треба було чути, як їх називав мій батько, — заговорив він. — А рекрутчину він пережив усього двічі за двадцять років. Він казав: хай краще його землями пройдуть сарана й пожежа, ніж королівська п’явка, — Хроніст позирнув на двері шинку. — Вони надто горді, щоб просити про допомогу?
— Надто горді, — підтвердив Квоут. — Що бідніша людина, то більшого варта її гордість. Знайоме відчуття. Нізащо не зміг би попросити грошей у друга. Швидше вмер би з голоду.
— А позика? — запитав Хроніст.
— У кого зараз є гроші на позики? — похмуро відповів Квоут. — Зима вже й так обіцяє бути голодною для більшості. Але після третього податку на рекрутів Бентлі ділитимуться ковдрами та їстимуть посівне зерно, перш ніж сніг розтане. Якщо, звісно, не втратять ще й будинку…
Шинкар опустив погляд на руки, які поклав на стіл, і наче здивувався, що одна з них стиснулася в кулак. Він поволі розтиснув її й розправив обидві долоні на стільниці. Тоді з сумовитою усмішкою на обличчі підвів очі на Хроніста.
— Ви знали, що до приходу сюди я ніколи не платив податків? Едема, як правило, не володіють нерухомістю, — він показав на шинок. — Ніколи не розумів, як це бісить. Якесь самовдоволене падло з обліковою книгою приходить до міста і змушує платити за привілей володіти чимось.
Квоут жестом наказав Хроністові взятися за перо.
— А тепер я, звісно, розумію, що до чого. Знаю, які недобрі бажання змушують ватагу людей чекати край дороги та вбивати збирачів податків, відверто опираючись королю.
Розділ вісімдесят шостий. Розбита дорога
Ми закінчили обшукувати північний бік королівського шляху та взялися за південну половину. Часто-густо один день відрізняли від іншого лиш історії, які ми вечорами розповідали коло багаття. Історії про Орена Велсітера, Ланієль Другу Юність та Іллієна. Історії про помічних свинопасів і талан мідницьких синів. Історії про демонів і фей, про ігри в загадки й курганних драуґів.
Едема ру знають усі історії на світі, а я едема до нутра кісток. Коли я був малий, мої батьки щовечора розповідали біля вогню якісь історії. Я виріс, споглядаючи, як історії показують у пантомімі, слухаючи, як їх оповідають у піснях, і розігруючи їх на сцені.
За таких умов не має дивувати, що я вже знав історії, які розповідали вечорами Дедан, Геспе й Мартен. Не в найдрібніших деталях, але основу знав. Знав їхню канву й закінчення.
Не зрозумійте мене неправильно. Вони все одно мені подобались. Історії не конче мають бути новими, щоб приносити радість. Деякі схожі на близьких друзів. Деякі надійні, як хліб.
І все ж історія, якої я досі не чув, — це цінна рідкість. І за двадцять днів пошуків у Елді мене потішили такою.