Цього разу сміх устиг першим. Ті самі люди, що й раніше, гукали й гупали по столах — удвічі гучніше, ніж до цього. Мої люди. Музиканти. Я дозволив собі більше не прикидатися байдужим і змовницьки всміхнувся їм.
Кілька секунд по тому почались оплески, але розсіяні й розгублені. Вони ще до повернення світла розчинилися в сотні тихих розмов по всій залі.
Коли я зійшов зі сходів, Марі кинулася мене вітати. Лице в неї було сміхотливе. Вона потиснула мені руку й поплескала мене по спині. Марі була першою з-поміж багатьох, незмінно музикантів. Поки я не застрягнув, Марі взяла мене попід руку й повела назад, до столика.
— Господи милосердний, хлопче, — промовив Манет. — Ти тут наче дрібний король.
— Це навіть не половина тієї уваги, яка дістається йому зазвичай, — відказав Вілем. — Зазвичай вони ще радісно гукають, коли він повертається до столика. Дівчата махають віями й кидають йому під ноги квіти.
Сім із цікавістю оглянув залу.
— Реакція дійсно здавалася… — він пошукав годяще слово. — Суперечливою. Чому?
— Тому що цей юний шестиструнник такий розумний, що не може не перехитрити самого себе, — промовив Станчіон, підійшовши до нашого столика.
— Ви теж це помітили? — сухо запитав Манет.
— Тихо, — попросила Марі. — Це було геніально.
Станчіон зітхнув і похитав головою.
— Особисто я, — із притиском мовив Вілем, — хотів би знати, про що зараз говорять.
— Квоут зіграв найпростішу пісню на світі та при цьому вдав, ніби пряде золоті нитки з льону, — сказала Марі. — Відтак узявся за справжню музику, таку, яку можуть грати всього кілька людей у цьому закладі, і вдав, ніби це легко — можна подумати, ніби дитина може зіграти таке на вістлі.
— Я не заперечую того, що вийшло розумно, — зауважив Станчіон. — Проблема в тому, як він це зробив. Усі, хто почали аплодувати на першій пісні, почуваються ідіотами. Вони бояться, що їх надурили.
— А так воно й було, — відзначила Марі. — Артист маніпулює аудиторією. В цьому й суть жарту.
— Люди не люблять, коли їх дурять, — відповів Станчіон. — Ба більше, це їм осоружне. Нікому не подобається, коли виявляється, що з ними зіграли жарт.
— Формально, — втрутився з усмішкою Сіммон, — він зіграв жарт із лютнею.
Усі повернулися в його бік, і його усмішка трохи померкла.
— Розумієте? Він буквально зіграв жарт. Із лютнею, — він опустив погляд на стіл, і його усмішка померкла, тоді як його обличчя раптом почервоніло від ніяковості. — Вибачте.
Марі невимушено розсміялася.
Висловився Манет.
— Отже, насправді проблема у двох аудиторіях, — поволі проказав він. — Є ті, хто достатньо розуміється на музиці, щоб зрозуміти жарт, і ті, кому цей жарт треба пояснювати.
Марі переможно показала рукою на Манета і звернулася до Станчіона:
— Саме так! Той, хто приходить сюди, знаючи недостатньо, щоб зрозуміти жарт самотужки, заслуговує на те, щоб його трішки потягнули за носа.
— Щоправда, більшість із цих людей — пани, — зауважив Станчіон. — А наш розумник іще не має покровителя.
— Що? — перепитала Марі. — Треп розпочав пошуки кілька місяців тому. Чому ж тебе досі ніхто не підхопив?
— Емброуз Оссел, — пояснив я.
Судячи з виразу обличчя, це нічого їй не сказало.
— Він музикант?
— Баронський син, — відповів Вілем.
Марі спантеличено насупилася.
— Як він може заважати тобі знайти покровителя?
— Задосить вільного часу й удвічі більше грошей, ніж у Бога, — іронічно сказав я.
— Його батько — один із наймогутніших людей у Вінтасі, — додав Манет, а тоді повернувся до Сіммона. — Він же що, шістнадцятий у черзі на престол?
— Тринадцятий, — похмуро виправив Сіммон. — Уся родина Суртенів два місяці тому зникла в морі. Емброуз без угаву торочить про те, що його батькові до королівського трону лишається щонайбільше десяток кроків.
Манет ізнову повернувся до Марі.
— Суть у тому, що конкретно цей баронський син має багато всіляких важелів впливу й не боїться за них тягнути.
— Якщо вже бути зовсім справедливим, — докинув Станчіон, — то слід згадати, що юний Квоут має не найкращі світські манери в усьому Союзі, — він прокашлявся. — І сьогоднішній виступ це доводить.