***
— Колись давно й далеко звідси, — проказала Геспе, коли ми розсілися круг багаття після вечері, — жив собі хлопчина, на ім’я Джакс, і він закохався в місяць.
Джакс був дивним хлопцем. Задумливим. Самотнім. Він мешкав у старому будинку в кінці розбитої дороги. Він…
Дедан перебив її:
— Як ти сказала — розбитої дороги?
Вуста Геспе посуворішали. Не можна сказати, що вона нахмурилась, але вона неначе зібрала всі деталі спохмурнілого обличчя докупи на той випадок, якщо вони раптом знадобляться тут і зараз.
— Так. Розбитої дороги. Саме так моя мати сотню разів розповідала цю історію, коли я була мала.
Якусь мить видавалося, ніби Дедан зібрався поставити ще якесь запитання. Та замість цього він продемонстрував несподівану обачність і просто кивнув.
Геспе нехотячи перестала бурмоситись. А тоді, наморщивши лице, опустила погляд на руки. Її вуста якусь мить беззвучно ворушились, а відтак вона кивнула самій собі та продовжила.
***
Усі, хто бачив Джакса, розуміли: він якийсь не такий. Він не грався. Не гасав і не ліз у шкоду. А ще ніколи не сміявся.
Деякі люди казали: «Чого можна очікувати від хлопця, який живе сам у розбитому будинку в кінці розбитої дороги?» Інші стверджували, що він просто ніколи не мав батьків. А ще інші говорили, що в його жилах є крапля крові фей і тому його серце ніколи не знало радості.
Він був нещасним хлопчиною. Із цим неможливо було посперечатися. Він діставав нову сорочку — і робив у ній дірку. Йому давали солодощів, а він упускав їх на дорозі.
Дехто казав, що хлопець народився під нещасливою зорею, що він проклятий, що його тінь осідлав демон. Інші ж люди просто його жаліли, але не так сильно, щоб захотіти допомогти.
Одного разу дорогою до Джаксового будинку пройшов мідник. Це було дещо несподівано, бо дорога була розбита, тож нею ніхто ніколи не користувався.
— Здоров був, хлопче! — крикнув мідник, спираючись на ціпок. — Не даси старому попити?
Джакс виніс трохи води у тріснутому глиняному кухлику. Мідник випив і поглянув на хлопчину згори вниз.
— Якийсь у тебе нещасний вигляд, синку. В чім річ?
— Та ні в чім, — відказав Джакс. — Мені здається, що людина мусить мати якийсь привід для радості, а я такого не маю.
Джакс вимовив це таким спокійним, зневіреним тоном, що в мідника розбилося серце.
— Б’юсь об заклад, що в моєму клунку є те, що зробить тебе щасливим, — сказав він хлопцеві. — Що скажеш на це?
— Я сказав би так: якщо ви зробите мене щасливим, я буду направду вдячний, — відповів Джакс. — Тільки грошей у мене вільних катма. У мене хоч гріш попроси — все дарма.
— Що ж, це халепа, — сказав мідник. — Розумієш, я ж працюю.
— Якщо ви зможете відшукати у своєму клунку те, що зробить мене щасливим, — мовив Джакс, — я віддам вам свою хату. Вона стара й розбита, але чогось та й варта.
Мідник поглянув на величезний старий будинок, майже, майже особняк.
— Так і є, — погодився він.
Тоді Джакс подивився на мідника. Його маленьке личко стало серйозним.
— А що, як ви не зможете зробити мене щасливим? Віддасте мені кожну торбу зі свого горба, ціпок, що вам як вірний друг, і капелюх зі своїх вух?
Мідник, звісно, любив побитись об заклад і відразу впізнавав гарну пропозицію. До того ж його клунки мало не репали від скарбів із усіх Чотирьох сторін, і він був певен, що може справити враження на маленького хлопчика. Тож він погодився, і вони потиснули один одному руки.
Спершу мідник витягнув торбинку зі скляними кульками всіх кольорів сонячного світла. Та вони не зробили Джакса щасливим. Мідник дістав м’ячик із чашею. Але й це не зробило Джакса щасливим.
— М’ячик із чашею нікого не робить щасливим, — пробурчав Мартен. — Це найгірша іграшка всіх часів. Нікому при здоровому глузді не подобається м’ячик із чашею.
Мідник перебрав свій перший клунок. Він був повен звичайних речей, які задовольнили би звичайного хлопчину: гральні кості, маріонетки, складаний ножик, ґумовий м’яч. Але Джакса не зробило щасливим ніщо.
Тож мідник перейшов до другого клунка. Там речі були рідкісніші. Механічний солдатик, який марширував, якщо його заводили. Набір яскравих фарб із чотирма різними пензликами. Книжка таємниць. Шматок заліза, що впав із неба…
Так тривало весь день аж до ночі, і врешті мідник стривожився. Втратити ціпок він не боявся. Але клунками він заробляв на життя, а свій капелюх любив.
Урешті до нього дійшло, що доведеться відкрити третій клунок. Він був невеличкий, і в ньому лежало всього три предмети. Однак ці речі мідник показував лише найбагатшим покупцям. Кожна з них коштувала більше, ніж розбитий будинок. І все ж, думав він, краще втратити щось одне, ніж утратити все й капелюх на додачу.