— Ну, знаєш… Яйця, — промовив без крихти сорому.
У нього за спиною Геспе закотила очі й похитала головою.
— А… — сказав Темпі, киваючи, щоб показати, що зрозумів. — Чому мейр дивиться на волохаті яйця?
Повисла пауза, а тоді табором прокотилася буря сміху, який вибухнув з усією силою стримуваного напруження, що було готове вилитися в бійку. Геспе реготала, доки не засапалася, тримаючись за живіт. Мартен витирав сльози з очей. Дедан сміявся так сильно, що не міг стояти прямо й урешті зігнувся, впершись однією рукою в землю, щоб не впасти.
Наприкінці всі вже сиділи довкола багаття, важко дихаючи й усміхаючись, наче дурні йолопи. Напруження, що загусло, наче зимовий туман, уперше за кілька днів зникло. Лише тоді Темпі ненадовго перехопив мій погляд. Легенько потер великим пальцем об вказівний. «Радість»? Ні. «Вдоволення». Мене осінило, коли я знову перехопив його погляд. Його лице було як завжди порожнє. Зумисне порожнє. Таке порожнє, що мало не здавалося самовдоволеним.
— Можна повернутися до твоєї історії, люба? — запитав Дедан у Геспе. — Я хотів би знати, як цей хлопчина затягнув місяць у ліжко.
Геспе всміхнулася йому. Так я вперше за кілька днів побачив, як вона щиро всміхнулася Деданові.
— Я забула, де зупинилася, — сказала вона. — Історія має певний ритм, як пісня. Я можу розповідати її з початку, та якщо почну з середини, вона переплутається у мене в голові.
— А ти почнеш із початку завтра, якщо я пообіцяю тримати рота на замку?
— Так, — погодилася Геспе, — якщо ти пообіцяєш.
Розділ вісімдесят сьомий. Летані
Наступного дня ми з Темпі подалися до Кроссона поповнити запаси. Це означало довгий день на ногах, але позаяк ми не мусили на кожному кроці шукати ознак стежки, нам здавалося, ніби ми летимо вздовж дороги.
Ідучи, ми з Темпі обмінювалися словами. Я вивчив слова, що означають «сон», «запах» і «кістка». Дізнався, що в адемічній мові є різні слова на позначення заліза й заліза, з якого кують мечі.
Відтак ми цілу годину розмовляли без пуття, поки він намагався допомогти мені зрозуміти, що означає потирання брови пальцями. Це здавалося майже синонімом знизування плечима, та Темпі дав зрозуміти, що це не те саме. Байдужість? Двозначність?
— Це те, що відчувають ті, кому хтось пропонує вибір? — спробував я ще раз. — Хтось пропонує яблуко чи сливу, — витягнув обидві руки перед собою. — Але вони подобаються людині однаково, — я стулив пальці докупи і двічі провів ними по брові. — Оце відчуття?
Темпі хитнув головою.
— Ні, — він зупинився на мить, а тоді пішов знову. Його ліва рука, яку він тримав ізбоку, сказала: «Нещирість». — Що таке слива? — «Уважність».
Я спантеличено поглянув на нього.
— Що?
— Що означає «слива»? — Темпі знову показав рукою: «Абсолютно серйозно. Уважність».
Я зосередився на деревах і негайно почув це — ворушіння в підліску.
Звук долинав із південного боку дороги. Того боку, який ми ще не обшукували. Бандити. У мене в грудях зросли захват і страх. Вони нападуть на нас? Я сумнівався, що скидаюся на ласу ціль у своєму зачуханому плащі, але ж я ніс із собою лютню в темному дорогому футлярі…
Для мандрівки до міста Темпі перевдягнувся в тісний червоний одяг найманця. Чи віднадить це людину з довгим луком? Чи їй здасться, що я менестрель, якому вистачає грошей найняти охоронця-адема? Можливо, ми схожі на стиглі плоди, які лишилося тільки зірвати.
Я з тугою згадав стрілолов, який продав Кілвінові, і збагнув, що він мав рацію. За них ладні дорого платити. Тієї миті я був ладен віддати за такий пристрій кожен гріш у своїй кишені.
Я показав Темпі на мигах: «Прийняття. Нещирість. Згода».
— Слива — це солодкий фрукт, — пояснив я, наслухаючи характерних звуків між навколишніх дерев.
Нам сховатися серед дерев чи краще вдати, ніби ми не помічаємо бандитів? Що можна буде зробити, якщо вони атакують? Я носив на поясі ніж, куплений у мідника, та гадки не мав, як ним користуватися. Раптом я усвідомив, що просто жахливо підготовлений. На Бога, що я тут роблю? Мені в цій ситуації місця не було. Чому мейр мене послав?
Почавши серйозно пітніти, я почув із підліску раптовий тріск і шурхіт. Із-поміж дерев вирвався рогатий олень і перетнув дорогу за три легкі стрибки. Мить — і за ним пішли двоє олениць. Одна зупинилася посеред дороги й повернулася до нас із цікавістю в погляді, смикаючи видовженим вухом. А тоді дременула і зникла поміж дерев.