У мене калатало серце, і я тихо, нервово зареготав. Повернувся до Темпі й побачив, що він оголив меч. Пальці його лівої руки стиснулися («зніяковіння»), а тоді швидко зробили кілька жестів, яких я не зміг розпізнати.
Темпі без вихилясів прибрав меч у піхви. Зробив невимушений жест, наче засунув руку в кишеню. «Досада».
Я кивнув. Хай як я радів, що з моєї спини не стирчать стріли, напад із засідки принаймні підказав би нам, де бандити. «Згода. Применшення».
Ми мовчки пішли далі до Кроссона.
***
Кроссон був не бозна-яким містечком. Двадцять-тридцять будівель, а довкола зусібіч густий ліс. Якби він не стояв на королівському шляху, то, мабуть, навіть імені не заслужив би.
Та позаяк він стояв на королівському шляху, там була універсальна крамничка з непоганим асортиментом, яка забезпечувала подорожніх і нечисленні довколишні ферми. Була й невеличка поштова станція, де також містилася платна стайня й можна було підкувати коня, а ще — маленька церква, яка до того ж правила за броварню.
А ще, звісно, шинок. Хоча «Сміх Місяця» був щонайменше втричі дрібніший за «Один гріш», він усе-таки був помітно кращий за те, що можна очікувати від такого містечка. Він мав два поверхи, три гостьові кімнати й лазню. На великій вивісці, розмальованій вручну, був зображений горбатий місяць у жилетці, що тримався за черево й хитався від сміху.
Того ранку я взяв із собою лютню, сподіваючись, що зможу зіграти в обмін на невеличкий обід. Але це було лише приводом. Я відчайдушно жадав хоч якогось приводу пограти. Вимушене мовчання мордувало мене незгірше за Деданове бурмотіння. Востаннє я так довго обходився без музики, коли був безхатьком на вулицях Тарбієна.
Ми з Темпі віддали свій список припасів літній жінці, що заправляла крамницею. Чотири великі буханці дорожнього хліба, пів фунта масла, чверть фунта солі, борошно, сушене яблуко, ковбаси, шмат бекону, мішок ріпи, шість яєць, два ґудзики, пір’я для мисливських стріл Мартена, шнурки для черевиків, мило й новий точильний камінь на заміну тому, який зламав Дедан. Усе це стало у вісім срібних бітів із гаманця мейра, що стрімко худнув.
Ми з Темпі подалися на обід до шинку, знаючи, що наше замовлення буде готове аж за годину чи дві. Як не дивно, я почув гамір у пивниці ще на протилежному боці вулиці. Зазвичай у таких закладах людно ввечері, коли подорожні зупиняються на ніч, а не посеред дня, коли всі в полях чи в дорозі.
Коли ми відчинили двері, в залі стало тихо. Попервах я сподівався, що це клієнти раді музикантові, але тоді побачив, що всі вони дивляться на Темпі в тісному червоному одязі найманця.
У пивниці сиділо без діла душ із п’ятнадцять-двадцять. Хтось зігнувся над шинквасом, а ще хтось скупчився довкола столиків. Там було не так людно, щоб ми не змогли сісти за якийсь столик, але єдина і явно замучена служниця підійшла до нашого столика лише за кілька хвилин.
— То що будете? — запитала вона, змахуючи з обличчя спітніле пасмо волосся. — У нас є гороховий суп із беконом і хлібний пудинг.
— Звучить прекрасно, — відповів я. — А можна ще яблук і сиру?
— Випивка?
— Мені — безалкогольного сидру, — сказав я.
— Пива, — відповів Темпі, а тоді зробив на стільниці жест двома пальцями. — Мале віскі. Добре віскі.
Служниця кивнула.
— Мені треба побачити ваші гроші.
Я здійняв брову.
— У вас останнім часом проблеми?
Вона зітхнула й закотила очі.
Я вручив їй три півгроші, і вона побігла геть. На той час я вже був певен, що мені не здається: чоловіки в залі справді недобре позирають на Темпі.
Я повернувся до чоловіка, який сидів за столиком поряд із нами й тихенько їв суп із миски.
— Сьогодні базарний день чи що?
Він подивився на мене як на ідіота, і я побачив, що в нього на щелепі багровіє синець.
— У Кроссоні базарних днів нема. Нема базару.
— Я заходив сюди раніше, і було тихо. Що тут роблять усі?
— Те саме, що й завжди, — відказав чоловік. — Шукають роботи. Кроссон — остання зупинка, після якої Елд стає дійсно густим. Розумні каравани знаходять тут іще одного-двох охоронців, — він трохи випив. — Тільки останнім часом поміж дерев общипують забагато людей. Каравани проходять не так часто.
Я окинув залу поглядом. На присутніх не було жодної броні, та тепер, подивившись уважно, я бачив у більшості з них ознаки найманського життя. Ці чоловіки були суворіші на вигляд, аніж пересічні міщани. Більше шрамів, більше зламаних носів, більше ножів, більше зухвальства.