— Ненавиджу, коли мене називають юним Квоутом, — сказав я Сімові, на мить відхилившись від теми. Він співчутливо поглянув на мене.
— А я все одно кажу: це було геніально, — заявила Марі, повернулася до Станчіона й уперлася ногами в підлогу. — Це найрозумніший хід, до якого хтось удався тут за останній місяць, і ти це знаєш.
Я поклав долоню на руку Марі й запевнив:
— Він має рацію. Це була дурість, — невпевнено знизав плечима. — Чи принаймні була б дурість, якби я ще мав хоч якусь надію знайти покровителя, — поглянув Станчіонові в очі. — Але не маю її. Ми обидва знаємо: Емброуз отруїв для мене й цей колодязь.
— Колодязі не вічно залишаються отруєними, — зауважив Станчіон.
Я стенув плечима.
— Тоді як щодо цього? Я волів би грати пісень, які розважають моїх друзів, а не обслуговувати людей, які зневажають мене через чутки.
Станчіон вдихнув, а тоді швидко видихнув і сказав із легкою усмішкою:
— Слушно.
Ненадовго запала тиша. Манет багатозначно прокашлявся і швидко окинув поглядом столик.
Я вловив його натяк і відрекомендував усіх присутніх одне одному.
— Станчіоне, ти вже зустрічав моїх однокашників Віла й Сіма. Це Манет, студент і часом мій наставник в Університеті. Усі, це Станчіон: господар, власник і повелитель сцени в «Еоліяні».
— Радий знайомству, — озвався Станчіон і ґречно кивнув, а тоді стривожено оглянув залу. — До речі, про господарів: мені треба взятися до справ, — розвернувшись, щоб піти, він поплескав мене по спині. — І заразом іще спробую загасити кілька пожеж.
Я вдячно всміхнувся йому, а тоді театрально змахнув рукою.
— Усі, це Марі. Як ви вже чули на власні вуха, найчудовіша скрипалька в «Еоліяні». Як ви бачите на власні очі, найпрекрасніша жінка на тисячу миль довкола. Як ви можете збагнути розумом, наймудріша з…
Вона з усмішкою замахнулася на мене й заявила:
— Якби моя мудрість дорівнювала бодай половині мого зросту, я не лізла б тебе захищати. Сердешний Треп і справді весь цей час закидав за тебе слівце?
Я кивнув.
— Я казав йому, що це — безнадійна справа.
— Безнадійна, якщо ти й далі гнутимеш кирпу перед людьми, — сказала Марі. — Присягаюся, ніколи не зустрічала людини з твоїм хистом до нехтування етикетом. Якби не твій природний шарм, тебе вже хтось прирізав би.
— Це лише припущення, — пробурмотів я.
Марі повернулася до моїх друзів за столом.
— Рада знайомству з вами всіма.
Віл кивнув, а Сім усміхнувся. Манет же плавно звівся на ноги й простягнув руку. Марі взяла її, і Манет тепло накрив її другою долонею.
— Марі, — промовив він, — ти мене інтригуєш. Чи не можна, бува, замовити тобі згодом щось випити та приємно поговорити з тобою?
Я зміг хіба що витріщитися на нього — надто вже сильно вразився. Стоячи поряд, вони скидалися на невдало дібрані тримачі для книжок. Марі була на шість дюймів вища за Манета, а завдяки чоботам її довгі ноги здавалися ще довшими.
Манет же мав такий самий вигляд, як завжди, був сивий і закудланий, ще й старший за Марі щонайменше на десятиліття.
Марі кліпнула і трохи схилила голову набік, неначе замислившись.
— Я тут зараз із друзями, — промовила вона. — Можливо, коли я закінчу посиденьки з ними, вже буде пізно.
— Час для мене не має значення, — невимушено сказав Манет. — Я готовий у разі потреби трохи недоспати. Не можу згадати, коли востаннє був у товаристві жінки, яка твердо й без вагань висловлює свою думку. Таких, як ти, нині обмаль.
Марі ще раз його оглянула.
Манет зазирнув їй у вічі і зблиснув такою впевненою й чарівливою усмішкою, ніби вийшов на сцену.
— Я не маю охоти відривати тебе від друзів, — додав він, — але ти перша скрипалька за десять років, яка змусила мої ноги танцювати. Як на мене, тебе варто щонайменше пригостити випивкою.
Марі всміхнулася йому у відповідь, рівною мірою весело й іронічно.
— Я зараз на другому ярусі, — повідомила вона, показавши рукою в бік сходів. — Але маю звільнитися години за дві…
— Ти страшенно люб’язна, — сказав Манет. — Мені варто тебе розшукати?
— Варто, — відповіла Марі. А тоді задумливо поглянула на нього й розвернулася, щоб піти.
Манет повернувся на своє місце й випив.
Сіммон здавався таким самим спантеличеним, як і всі ми.
— Що за чортівня? — запитав він.
Манет захихотів у бороду й відкинувся на спинку стільця, притуливши кухоль до грудей.
— Це, — самовдоволено промовив він, — лише чергова річ із тих, які розумію я, а ви, мальки, ні. Запам’ятовуйте. Мотайте на вус.