Оскільки всі починали дратуватись, я вирішив, що кожен із нас шукатиме ознак стежки самостійно. Почасти це було пов’язано з тим, що ходити за чиїмись слідами по мокрому ґрунту — надійний спосіб розрити землю й залишити по собі слід. Але була й ще одна причина: я знав, що якщо відправити Дедана й Геспе разом, вони рано чи пізно посваряться, а їхня сварка приверне увагу будь-якого бандита в радіусі десяти миль.
***
Я повернувся до табору мокрющим і нещасним. Як виявилося, черевики, які я купив у Северені, геть не були водостійкі, тож вони всотували дощову воду, наче губки. Увечері я міг висушити їх за допомогою тепла багаття та дрібки обережної симпатії. Проте не встигав я ступити й трьох кроків, як вони знову промокали. Тож, на додачу до всього, в мене кілька днів поспіль були холодні й вологі ноги.
Ми вже двадцять дев’ятий день перебували в Елді. Подолавши ледь помітний гребінь, за яким ховався наш останній табір, я побачив Дедана й Геспе, що сиділи по протилежні боки від багаття й ігнорували одне одного. Геспе змащувала меч. Дедан ліниво тицяв у землю перед собою загостреним дрючком.
Я й сам був не надто налаштований на розмови. Сподіваючись, що тиша нікуди не подінеться, я без жодного слова пішов до вогню.
От тільки вогню не було.
— Що сталося з багаттям? — дурнувато запитав я.
Що з ним сталося, було цілком очевидно. Його покинули, і воно догоріло, залишивши по собі обвуглене суччя й мокрий попіл.
— Зараз не моя черга йти по хмиз, — єхидно повідомила Геспе.
Дедан тицьнув у землю своїм дрючком. Я помітив, що у верхній частині його щоки починає утворюватися синець.
Я хотів лише двох речей: з’їсти чогось гарячого й побути десять хвилин із сухими ногами. Це не зробило б мене щасливим, але тоді я був би найближче до щастя за весь день.
— Мене дивує, що ви двоє можете посцяти без сторонньої допомоги, — сплюнув я.
Дедан сердито зиркнув на мене.
— І що ти хочеш цим сказати?
— Попросивши мене виконати це завдання для нього, Алверон мав на увазі, що мені допомагатимуть дорослі люди, а не купка школяриків.
Дедан розізлився.
— Ти не знаєш, що вона…
Я урвав його:
— Мені байдуже. Мені байдуже, через що ви чубитеся. Байдуже, чим вона кидалась у твій бік. Мені не байдуже, що вогонь згас. Тейлу небесний, та з навченого пса було б більше користі!
Обличчя Дедана посуворішало, виражаючи знайому войовничість.
— Можливо, якби…
— Стулися, — промовив я. — Як на мене, краще слухати крики осла, ніж марнувати час на все, що ти кажеш. Після повернення до табору я очікую багаття та їжі. Якщо це вам не до снаги, я домовлюся, щоб яка-небудь п’ятирічна дитина з Кроссона прийшла поняньчити вас обох.
Дедан підвівся. Поміж дерев над нами бушував вітер, скидаючи важкі краплі, що стукотіли об землю.
— Хлопче, буде тобі їжа — така, яку ти не перетравиш.
Його долоні стиснулися в кулаки, а я сягнув у кишеню, щоб узятися за ляльку, яку виготовив за два дні до цього. Відчув, як мій шлунок стискається від страху та люті.
— Дедане, наблизишся до мене хоч на крок — і я завдам тобі такого болю, що ти волатимеш, щоб я тебе вбив, — подивився йому просто в очі. — Зараз я роздратований. Навіть не думай про те, щоб мене розсердити.
Він зупинився, і я мало не почув, як він згадує всі історії про Таборліна Великого, які чув. Вогонь і блискавка. На мить запала довга тиша, поки ми, не кліпаючи, пильно дивились один на одного.
На щастя, тим часом до табору повернувся Темпі й усунув напруження. Я, почуваючись трохи дурнувато, пішов до жаринок, що зосталися від вогню, щоб перевірити, чи не можна розпалити його заново. Дедан потупав до дерев. Залишалося сподіватися, що він хоче знайти хмиз. Наразі мене не цікавило, буде він із дерева ренел чи ні.
Темпі сидів поряд із мертвим багаттям. Якби я не був заклопотаний, то, можливо, помітив би в його рухах щось дивне. А втім, міг і не помітити. Настрої адемів важко зчитувати навіть такому напівосвіченому варварові, як я.
Поволі роздмухуючи вогонь назад, я почав шкодувати про свою поведінку в тій ситуації. Цієї думки виявилося достатньо, щоб я не визвірився на Дедана, коли він повернувся з оберемком мокрого хмизу й кинув його край багаття, щойно розведеного наново, через що воно розсипалося.
Невдовзі після того, як я заново розвів багаття вдруге, повернувся Мартен. Він умостився скраєчку й розчепірив пальці. Очі в нього були запалі й темні.
— Тобі хоч трохи краще? — запитав я його.
— Набагато, — у нього мокро захрипіло у грудях; Мартенів голос звучав гірше, ніж уранці. Я боявся звуку його дихання, запалення легень, гарячки.