— Можу змішати тобі чай, від якого стане трохи легше з горлом, — запропонував я без особливої надії. Мартен останні кілька днів відкидав усі мої пропозиції допомогти.
Він повагався, а тоді кивнув. Поки я нагрівав воду, в нього стався напад лютого кашлю, що тривав майже хвилину. Якби дощ не зупинився ввечері, нам довелося б податися до міста й зачекати, доки Мартен не одужає. Я не міг ризикувати, допускаючи, щоб він захворів на запалення легень або виказав наше місцезнаходження дозорцям бандитів нападом кашлю.
Я вручив йому чай, тимчасом як Темпі засовався край вогню.
— Я сьогодні вбив двох людей, — заявив він.
На одну довгу мить запанувала ошелешена тиша. По землі довкола нас вистукував дощ. Вогонь шипів і плювався.
— Що? — вражено перепитав я.
— Мене напали двоє чоловіків за деревами, — спокійно пояснив Темпі.
Я потер собі карк.
— Темпі, трясця його матері, чому ти нічого не казав раніше?
Він спокійно подивився на мене, і його пальці описали коло в незнайомому мені жесті.
— Убити двох людей непросто, — сказав він.
— Ти не постраждав? — запитала Геспе.
Тут Темпі кинув холодний погляд на неї. «Образа». Я неправильно зрозумів його попередню заяву. Складно йому було не в самому бою. Складно йому було через те, що він убив двох людей.
— Цей час був потрібен мені, щоб заспокоїти думку. А ще я чекаю, коли тут усі.
Я спробував згадати жест, що означає «вибачення», та натомість довелося задовольнитися «смутком».
— Що сталося? — спокійно запитав я, ворушачи потріпані краї свого терпіння.
Темпі трохи помовчав, добираючи слова.
— Я намагався знайти стежку, коли з дерев вискочило два чоловіки.
— Які вони були із себе? — запитав Дедан, випередивши мене.
Знову пауза.
— Один — твого розміру, руки довші моїх, сильніший мене, але повільний. Повільніший тебе. — Дедан спохмурнів так, ніби не міг визначитись, образився він чи ні. — Інший був менший і швидший. Обидва їхні мечі були широкі й товсті. Гострі з обох боків. Отакі завдовжки, — він розвів руки фути на три.
Я подумав, що цей опис більше каже про Темпі, ніж про людей, із якими він бився.
— Де це сталося? Як давно?
Він показав у той бік, де ми раніше вже шукали.
— Менше милі. Менше години.
— Як гадаєш, вони чекали на тебе?
— Коли я там пройшов, їх не було, — оборонився Мартен. Мокро, різко, гортанно кашлянув і сплюнув на землю щось густе. — Якщо вони чекали, то, напевно, чекали недовго.
Темпі красномовно знизав плечима.
— Яка в них була броня? — запитав Дедан.
Темпі якусь мить посидів тихо, а тоді простягнув руку й помацав мій черевик.
— Оце?
— Шкіра? — підказав я.
Він кивнув.
— Шкіра. Тверда і з металом.
Дедан трохи розслабився.
— Це вже щось, — замислився, а тоді уважно поглянув на Геспе. — Що таке? Чого це ти зараз так на мене зиркнула?
— Я не дивилася на тебе, — крижаним тоном відказала Геспе.
— Дивилася, отак. Закотила очі, — він поглянув на Мартена. — Ти ж бачив, як вона закотила очі?
— Стуліть. Пельки, — загарчав я на них обох. Як не дивно, стало тихо. Я притиснув долоні до очей і на якусь мить спокійно замислився про наше становище. — Мартене, скільки ще світла нам залишилося?
Він підвів погляд на синювато-сіре небо.
— Десь із півтори години за таких умов, — прохрипів Мартен. — Достатньо для вистежування. А тоді ще, може, чверть години при кепському світлі. Сонце швидко зайде за ці хмари.
— Не проти сьогодні побігати ще трохи? — запитав я.
Він несподівано всміхнувся.
— Якщо цих покидьків можна відшукати сьогодні, то так і зробімо. Я вже наваландався через них цим Богом забутим місцем.
Я кивнув, простягнув руку й узяв із жалюгідно малого кострища пучку вологого попелу. Задумливо розтер її між пальцями, а тоді витер об невелику ганчірку й заховав під плащем. Не бозна-яке джерело тепла, та що завгодно краще, ніж нічого.
— Гаразд, — заговорив я. — Темпі відведе нас до тіл, а тоді ми перевіримо, чи можемо відстежити їх до табору, — я підвівся.
— Отакої! — озвався Дедан, простягнувши руки. — А як же ми?
— Ви з Геспе зоставайтеся тут і охороняйте табір, — я прикусив язика, щоб не додати: «І постарайтеся, щоб вогонь не згас».
— Чому? Ходімо всі разом. Із ними можна розібратися сьогодні! — він звівся на ноги.
— А якщо їх буде дюжина? — запитав я максимально ущипливим тоном.