Дедан трохи помовчав, але не відступився.
— За нами буде чинник раптовості.
— За нами не буде чинника раптовості, якщо ми всі будемо там валандатися, — з жаром відповів я.
— То чому тоді йдеш ти? — запитав Дедан. — Можна було послати лише Темпі й Мартена.
— Я йду, бо маю сам побачити, з чим ми маємо справу. Я снуватиму план, який допоможе нам це пережити.
— А чому, власне, снувати план має такий жовторотий, як ти?
— Ми марнуємо світло, — втомлено втрутився Мартен.
— Тейлу благословенний, ось він, голос розуму, — я поглянув на Дедана. — Ми йдемо. Ви залишаєтеся. Це наказ.
— Наказ? — повторив Дедан із похмурим здивуванням.
Якусь мить ми загрозливо дивились один на одного, а тоді я повернувся й пішов до дерев слідом за Темпі. У небі над нами гарчав грім. Поміж дерев віяв вітер, відганяючи нескінченну мжичку. Замість неї почав падати безупинний дощ.
Розділ дев’яностий. Тема для пісні
Темпі підняв соснові гілки, що прикривали двох чоловіків. Обережно покладені на спини, вони мали такий вигляд, ніби спали. Я став на коліна поряд із більшим, але придивитися до нього краще не встиг: відчув чиюсь руку на плечі. Озирнувшись, побачив, як Темпі хитає головою.
— Що таке? — запитав я.
У нас залишилося менше години світла. Відшукати табір бандитів, не попавшись, мало бути непросто. А те саме серед непроглядно темної бурі мало бути жахіттям.
— Не треба, — сказав він. «Твердо. Серйозно». — Тривожити мертвих — це не від летані.
— Мені треба знати, що у нас за вороги. Я можу дізнатися від них те, що нам допоможе.
Його вуста майже нахмурилися: «несхвалення».
— Магія?
Я хитнув головою.
— Просто дивлюся, — показав на свої очі, а тоді потицяв у скроню. — Думаю.
Темпі кивнув. Але, повернувшись назад до тіл, я знову відчув на плечі його руку.
— Ти маєш попросити. Це мої мерці.
— Ти вже погодився, — зауважив я.
— Правильно просити, — сказав він.
Я глибоко вдихнув.
— Темпі, можна поглянути на твоїх мерців?
Він офіційно кивнув.
Я позирнув у бік Мартена, який саме уважно оглядав тятиву свого лука під деревом неподалік.
— Хочеш перевірити, чи можеш відшукати їхню стежку? — він кивнув і відштовхнувся від дерева. — Я почав би отам, — я показав на місце між двома гребенями на півдні.
— Я своє діло знаю, — відказав Мартен, пішовши геть і завдавши лук на плече.
Темпі відступив убік на кілька кроків, і я зосередив увагу на тілах. Одне насправді було трохи більше за Дедана — не чоловік, а величезний бик. Вони були старші, ніж я очікував, а на долонях у них були мозолі, що свідчать про довгі роки роботи зі зброєю. Це були не сердиті сільські хлопаки. Це були ветерани.
— Я знайшов їхню стежку, — несподівано для мене озвався Мартен. Я не чув його наближення через тихий шепіт дощових крапель. — Із нею все ясно як день. Там би і п’яний священник пройшов.
У небі блимнула блискавка й загуркотів грім. Дощ полився сильніше. Я нахмурився і щільніше закутав плечі у промоклий плащ мідника.
Мартен задер голову, і дощ почав падати йому просто на обличчя.
— Я радий, що ця погода нарешті приносить нам якусь користь, — сказав він. — Що більше дощу, то легше нам буде нишком зайти до їхнього табору й вийти з нього, — він обтер руки об мокру сорочку і знизав плечима. — До того ж нам уже, здається, нíкуди мокнути далі.
— Маєш рацію, — сказав я й підвівся.
Темпі прикрив тіла гіллям, і Мартен повів нас на південь.
***
Мартен став на коліна, щоб оглянути щось на землі, і я, скориставшись нагодою, наздогнав його.
— За нами йдуть, — сказав я, не завдаючи собі клопоту шепотіти. Вони були щонайменше за сімдесят футів позаду нас, а дощ лився поміж дерев із шумом, із яким хвилі б’ються об берег.
Мартен кивнув і вдав, ніби показує на щось на землі.
— Я не думав, що ти їх бачив.
Я всміхнувся й витер мокрою рукою воду з обличчя.
— Ти тут не один маєш очі. Скільки їх тут, на твою думку?
— Двоє, може, троє.
До нас наблизився Темпі.
— Двоє, — промовив він з упевненістю в голосі.
— Я бачив лиш одного, — зізнався я. — Як близько ми до їхнього табору?
— Гадки не маю. Може, вони за наступним пагорбом. Може, за кілька миль. Слідів досі всього двоє, а запаху багать я не відчуваю, — Мартен підвівся і знову пішов стежкою, не озираючись.
Я відштовхнув низьку гілку, коли повз мене пройшов Темпі, й помітив за нами якийсь рух, ніяк не пов’язаний із вітром чи дощем.