— Перейдімо наступний гребінь і поставімо невеличку пастку.
— Здається, саме те, що треба, — погодився Мартен.
Жестом наказавши нам зачекати, він низько присів і поволі наблизився до вершини невеличкого узвишшя. Я притлумив сильне бажання озирнутися, тимчасом як Мартен зазирнув за край гребеня, а тоді відскочив.
Блимнув яскравий спалах: неподалік ударила блискавка. Грім неначе врізав мені кулаком у груди. Я здригнувся. Темпі встав.
— Це схоже як удома, — промовив він, злегка всміхаючись і не намагаючись уберегти лице від води.
Мартен помахав рукою, і ми наблизилися до краю гребеня. Опинившись поза полем зору того, хто йшов за нами, я швидко роззирнувся довкола.
— Йдімо за слідами до тієї покрученої ялини, а тоді вертаймо назад, — показав я. — Темпі ховається отам. Мартен — за отим упалим деревом. Я піду за отой камінь. Мартен виступить першим. Вирішуй сам, але, напевно, було б найкраще, якби ти зачекав, доки вони не опиняться за тим розколотим пнем. Постарайся по змозі лишити одного з них живим, але ми не можемо допустити, щоб вони втекли чи забагато шуміли.
— А що робитимеш ти? — запитав Мартен, коли ми поспіхом залишили чіткі сліди аж до покрученої ялини.
— Я триматимусь осторонь. Ви краще підходите для таких речей. Але в мене на такі випадки теж є один-два трюки. — Ми досягли дерева. — Готові?
Мартен, схоже, був трохи приголомшений моїм раптовим потоком наказів, але вони обидва кивнули й хутко розійшлися по місцях.
Я обійшов те місце по колу й умостився за безформним кам’яним виступом. Із тієї позиції мені було видно, як наші забрьохані сліди змішуються зі стежкою, якою ми пройшли. Далі я бачив, як Темпі розмістився за стовбуром товстого завилькуватого дуба. Праворуч від нього Мартен наклав стрілу, відтягнув тятиву до плеча і став чекати, нерухомий, як статуя.
Я дістав ганчірку з пучкою попелу й тонкий шматок заліза. Тепер я тримав їх напоготові. Від думки про те, для чого нас сюди послали — полювати на людей і вбивати їх, — у мене перевернувся шлунок. Ніде правди діти, то були розбійники й убивці, та це все-таки були люди. Я задихав глибше та спробував розслабитися.
Поверхня каменя, що торкалася моєї щоки, була холодна й шорстка. Я нашорошив вуха, та не чув нічого через невпинний стукіт дощу. Я притлумив сильне бажання вихилитися далі за край каменя й розширити поле зору. Знову блимнула блискавка, і я почав відлічувати секунди до грому, але тут побачив, як показалося двійко постатей.
У мене в грудях спалахнув похмурий жар.
— Стріляй у них, Мартене, — голосно сказав я.
Дедан крутнувся і став навпроти мене з оголеним мечем, перш ніж я вийшов зі схованки. Геспе була трохи стриманіша й зупинилася, до половини витягнувши меч із піхов.
Я прибрав ніж і підійшов до Дедана на відстань не більш як пів десятка кроків. Коли я перехопив його погляд, над нами пролунав розкотистий грім. Обличчя в Дедана було зухвале, а я не став приховувати свій гнів. Минула одна довга хвилина тиші, і він відвів погляд, удавши, ніби мусить витерти з очей воду.
— Прибери це, — кивнув я на його меч. Дедан завагався на секунду, а відтак послухався. Лише тоді я повернув тонкий шматок ламкої сталі, який тримав у руці, під підкладку свого плаща.
— Якби ми були бандитами, ви вже загинули б, — я перевів погляд із Дедана на Геспе, а тоді знову на нього. — Вертайте до табору.
Дедан скривив обличчя.
— Набридло, що ти розмовляєш зі мною, наче з дитиною, — тицьнув на мене пальцем. — Я прожив на світі набагато довше за тебе. Я не дурний.
Я прикусив язика, втримавшись від кількох сердитих відповідей, від яких могло стати тільки гірше.
— Мені нíколи з тобою сперечатися. Ми марнуємо світло, а ти наражаєш нас на небезпеку. Вертай до табору.
— Ми маємо розібратися з цим сьогодні, — промовив Дедан. — Двох із них уже вколошкали, зосталося, напевно, всього п’ять чи шість. Ми заскочимо їх зненацька в темряві, посеред бурі. Бум. Бам. І завтра повернемося до Кроссона на обід.
— А що, як їх десяток? Що, як їх двадцятеро? Що, як вони окопались у фермерському будинку? Що, як вони знайдуть наш табір, поки там нікого не буде? Всі наші запаси, наші харчі й моя лютня можуть бути втрачені, а коли ми повернемося, на нас чекатиме пастка. І все тому, що ти не зміг годину посидіти спокійно, — його лице загрозливо почервоніло, і я відвернувся. — Вертай до табору. І ми сьогодні ще про це поговоримо.
— Ні, трясця. Я йду, і ти ніяк, хай йому грець, мене не зупиниш.
Я заскреготав зубами. Найгірше було те, що це було правдою. Я ніяк не міг застосувати свою владу. Не міг зробити нічого, крім як укоськати Дедана восковим муляжем, який зліпив. А я знав, що це — найгірший варіант із можливих. Це не лише обернуло б Дедана на мого відвертого ворога, а й, поза сумнівом, налаштувало би проти мене ще й Геспе з Мартеном.