— Десять хвилин, повних. Так буде повільніше. Але так найбезпечніше. Пропозиції є? — Ніхто нічого не сказав. — Гаразд. Мартене, твій вихід. Якщо вскочиш у халепу, вертайся.
— Не сумнівайся в цьому, — промовив він і невдовзі зник із нашого поля зору, загубившись серед розмитих зелено-бурих плям листя, кори, каменю й дощу.
***
Дощ періщив далі, а світло вже почало меркнути, тимчасом як ми з Темпі йшли стежкою, скрадаючись від схованки до схованки. Принаймні шумом не треба було перейматися: вгорі майже безупинно бурчав грім.
Із підліска несподівано виринув Мартен і жестом покликав нас до похилого клена — вельми сумнівної схованки.
— Їхній табір просто попереду, — сказав він. — Сліди повсюди, а ще я бачив світло їхнього багаття.
— Скільки їх?
Мартен хитнув головою.
— Я не так близько підійшов. Щойно побачив різні сліди, пішов назад. Не хотів, щоб ви пішли не за тими слідами й загубилися.
— Як далеко?
— Десь за хвилину поповзом. Звідси можна побачити їхнє багаття, та їхній табір стоїть по інший бік узвишшя.
Я поглянув на обличчя двох своїх супутників у напівтемряві. Жоден із них не видавався знервованим. Вони підходили для такої роботи, навчались її. Мартен був здібним слідопитом і лучником. Темпі володів легендарною майстерністю адемів.
Я, можливо, теж почувався би спокійно, якби мав змогу підготувати якийсь план, якийсь симпатичний фокус, який міг би похитнути шальки терезів на нашу користь. Але Дедан знищив усі надії на це, наполігши, що треба атакувати сьогодні. Я не мав нічого, навіть паршивенького зв’язку з вогнем десь удалині.
Я припинив ці роздуми, поки вони з тривожних не стали панічними.
— То ходімо, — промовив я, задоволений своїм спокійним тоном.
Ми втрьох нишком попрямували вперед, тимчасом як у небі поволі зникало останнє світло. Серед сірості Мартена й Темпі було важко розгледіти, і це мене заспокоювало. Якщо вже й мені складно, то дозорцям помітити нас на віддалі буде майже неможливо.
Невдовзі я завважив сяйво вогню, що відбивалося від споду високого гілля попереду. Пригнувшись, зійшов угору крутим берегом слідом за Мартеном і Темпі, хоч там і було слизько від дощу. Мені здалося, що попереду нас я побачив якесь ворушіння.
А тоді вдарила блискавка. У майже цілковитій темряві її було достатньо, щоб мене засліпити, але спершу я побачив у яскраво-білому сяйві мулистий берег.
На гребені стояв високий чоловік із натягнутим луком. Темпі пригнувся на березі на кілька футів вище від мене, застигнувши саме тоді, коли обережно ставив ноги. Вище за нього був Мартен. Старий слідопит опустився на одне коліно й також натягнув лук. Блискавка показала все це мені у великому спалаху, а тоді засліпила мене. За мить пролунав грім, який мене ще й оглушив. Я впав на землю й покотився. До мого обличчя липли мокре листя й багнюка.
Розплющивши очі, я не побачив нічого, крім блакитних примар, які танцювали в мене перед очима після блискавки. Жодного крику. Якщо скрикнув дозорець, то це перекрив грім. Я застиг на місці, і мої очі адаптувалися. За одну довгу приголомшливу мить я знайшов Темпі. Він стояв на березі футів на п’ятнадцять вище, опустившись на коліна над темним силуетом. Дозорцем.
Я наблизився до нього, кинувшись крізь мокру папороть і брудне листя. Над нами знову блимнула блискавка, тепер уже легше, і я побачив, що з грудей дозорця стирчить древко однієї з Мартенових стріл. Оперення стріли відірвалося й майоріло на вітрі крихітним змоклим прапорцем.
— Мертвий, — оголосив Темпі, коли ми з Мартеном опинилися досить близько, щоб почути.
Я в цьому сумнівався. Так швидко не вбиває людину навіть глибока рана у грудях. Але, підійшовши ближче, я побачив, під яким кутом стирчить стріла. Постріл був у серце. Я вражено поглянув на Мартена.
— Такий постріл — це тема для пісні, — тихо сказав я.
— Пощастило, — відмахнувся він і зосередився на вершині гребеня за кілька футів над нами. — Лишається сподіватися, що в мене ще є удача, — сказав і поповз.
Повзучи за ним, я мигцем побачив Темпі, що досі стояв на колінах над загиблим. Він прихилився до нього, неначе шепочучи тілу.
А тоді я побачив табір, і моє нечітке зацікавлення дивацтвами адема враз розсіялося.
Розділ дев’яносто перший. Пломінь, грім, зламане дерево
Гребінь, яким ми скрадались, утворював широке півколо, яке оточувало табір бандитів своєрідним муром у формі півмісяця. Виходило, що табір стояв на дні великої мілкої миски. Мені було видно, що відкрита частина миски межує зі струмком, який вигинається ближче до неї, а тоді віддаляється.