Посередині миски стовпом здіймався стовбур височезного дуба, що прикривав табір величезним гіллям. Обабіч великого дуба похмуро палали два вогні. Обидва були би справжніми ватрами, якби не погода. А так вони просто забезпечували достатньо світла, щоб було видно табір.
Слово «табір» тут може ввести в оману: краще підійшло би «стоянка». Шість польових наметів, низеньких і похилих, в основному призначених для спання та зберігання приладдя. Сьомий намет був мало не невеличким шатром прямокутної форми, в якому кілька людей могли стояти прямо.
Біля вогнів на імпровізованих лавах скупчилися шестеро чоловіків. Вони закуталися, рятуючись від дощу. Всі мали суворі очі та бувалий вигляд досвідчених вояків.
Я знову сховався під гребенем і з подивом виявив, що геть не відчуваю страху. Повернувся до Мартена й побачив, що очі в нього трохи ошалілі.
— Як по-твоєму, скільки їх? — запитав я.
Його очі задумливо зблиснули.
— Щонайменше двоє на намет. Якщо їхній ватажок тримається великого намету, виходить тринадцятеро, а трьох ми вбили. Отже, десятеро. Щонайменше десятеро, — він нервово облизав губи. — Але вони можуть спати хоч по четверо в одному наметі, а у великому наметі, крім ватажка, може спати ще п’ятеро. Виходить тридцятеро — мінус троє.
— Отже, нас переважають числом, щонайменше двоє до одного, — сказав я. — Подобається тобі така ситуація?
Мартенів погляд перейшов до гребеня, а тоді — знову до мене.
— Я побився б один проти двох. На нашому боці раптовість, ми зовсім поряд, — він зупинився й кашлянув у рукав. Сплюнув. — Але їх там двадцятеро. Яйцями відчуваю.
— Можеш умовити Дедана?
Він кивнув.
— Мені він повірить. Він і близько не такий осел, яким зазвичай здається.
— Добре.
Я трохи помислив. Поки що все відбувалося швидше, ніж я можу розповісти про це вголос. Тож, попри все, що відбулося, Дедан і Геспе досі відставали від нас на п’ять-шість хвилин.
— Іди розверни їх, — наказав я Мартенові. — Тоді повернися до мене з Темпі.
Він набув невпевненого вигляду.
— Ти певен, що не хочеш забратися зараз? Ми не знаємо, коли в них може змінитися варта.
— Зі мною буде Темпі. До того ж на твоє повернення має піти всього кілька хвилин. А я хочу перевірити, чи можна краще їх підрахувати.
Мартен побіг геть, а ми з Темпі нишком повернулися на вершину гребеня. За мить він підсунувся ближче — так, що лівий бік його тіла притулився до мого правого.
Я помітив те, чого не помічав раніше. По всьому табору стирчали дерев’яні жердини завбільшки з високі стовпчики в парканах.
— Стовпи? — запитав я Темпі, встромивши один палець у землю, щоб показати, що маю на увазі.
Він кивнув, показуючи, що зрозумів, а тоді знизав плечима.
Я здогадувався, що то можуть бути припони для коней або жердини для розвішування мокрого одягу. Викинув їх із голови, щоб подбати про нагальніші проблеми.
— Як гадаєш, що нам робити?
Одну довгу мить Темпі мовчав.
— Убити деяких. Піти. Чекати. Приходять інші. Ми… — він зробив характерну паузу, яка означала, що йому бракує потрібного слова. — Стрибаємо за деревами?
— Засідка.
Він кивнув.
— Нападаємо з засідки. Чекаємо. Полюємо на решту. Кажемо мейрові.
Я кивнув. Не те швидке рішення, на яке ми сподівалися, але єдиний розважливий варіант, коли противників так багато. З поверненням Мартена ми завдали б їм першого удару. Я здогадувався, що завдяки чиннику раптовості Мартен міг підстрелити з лука до трьох-чотирьох із них, перш ніж нам доведеться тікати. Були шанси, що він не вб’є всіх, але у прийдешні дні будь-яка людина, підстрелена з лука, вже не становитиме для нас такої загрози.
— Ще якийсь спосіб?
Довга пауза.
— Жоден спосіб від летані, — сказав Темпі.
Побачивши достатньо, я обережно з’їхав на кілька футів і зник із поля зору. Здригнувся, бо дощ продовжував лити як із відра. Здавалося, стало холодніше, ніж кілька хвилин тому, і я почав боятися, що застудився, як Мартен. Цього мені наразі було геть не треба.
Я помітив наближення Мартена й уже зібрався пояснити наш план, але тут побачив паніку на його обличчі.
— Не можу їх знайти! — ошаліло зашепотів він. — Повернувся туди, де вони мали бути. Але їх там не було. Тож вони або вже повернули назад, а вони не стали б цього робити, або йшли надто швидко за нами й через паршиве світло пішли не тими слідами.
Мене пройняв озноб, але аж ніяк не від безупинного дощу.
— А ти не можеш їх відстежити?