— Якби міг, то відстежив би. Але в темряві всі відбитки однакові. Що робитимемо? — Мартен схопився за моє передпліччя. З його погляду я здогадався, що він на межі паніки. — Вони не будуть обережні. Вони подумають, що ми розвідали все, випередивши їх. Що робити?
Я сягнув у кишеню, в якій лежав муляж Дедана.
— Я можу їх знайти.
Але нічого не встиг удіяти: зі східного кінця табору долинув зойк. За мить услід йому полинув лютий крик і потік лайки.
— Це Дедан? — запитав я.
Мартен кивнув. Із-за гребеня долинули звуки несамовитої вовтузні. Ми заворушилися так швидко, як тільки наважувалися, й визирнули згори.
Чоловіки висипали з низеньких наметів, мов оси з гнізда. Їх уже було не менше дюжини, і в чотирьох я побачив натягнуті луки. Наче з-під землі виросли довгі дошки, які спиралися на стовпи, утворюючи неоковирні стіни фути з чотири заввишки. За кілька секунд вразливий, відкритий усім вітрам табір обернувся на правдиву фортецю. Я нарахував щонайменше шістнадцятьох людей, але тепер кілька частин табору залишилися невидимими. Освітлення також погіршилося, бо імпровізовані стіни затуляли багаття й відкидали в ніч густі тіні.
Мартен вивергав невпинним потоком лайку, і його можна було зрозуміти, бо тепер його лук був і близько не такий помічний. Він швидко, наче оком змигнув, наклав стрілу і, можливо, так само швидко вистрілив би, та я поклав долоню йому на руку.
— Зачекай.
Він нахмурився, а тоді кивнув: знав, що на кожну його стрілу припадатиме пів десятка їхніх. Від Темпі також раптом перестала бути користь. Його нашпигували би стрілами задовго до того, як він наблизився б до табору.
Єдиним приємним моментом було те, що увага бійців не була звернена на нас. Вони зосередилися на місці далі на схід — тому, звідки ми почули крик дозорця та лайку Дедана. Ми могли б і втекти втрьох, не виявлені, але для цього треба було би покинути Дедана й Геспе.
Отут, здавалося б, майстерний арканіст і міг би похитнути шальки терезів або й забезпечити нам перевагу, а відтак щонайменше уможливити втечу. Але я не мав вогню, не мав зв’язку. Я був досить розумний, щоб обійтися без чогось одного з них, але без них обох я був майже безпорадний.
Дощ почав падати рясніше. Загуркотів грім. Рано чи пізно бандити мали здогадатися, що ворогів лише двоє, й помчати за гребінь, щоб хутко розправитися з нашими супутниками. Якби їхню увагу привернула наша трійця, нас подолали б так само швидко.
Залунало легке дзижчання, і через східний гребінь перескочив залп стріл. Мартен припинив лаятися й затамував подих. Глянув на мене.
— Що робитимемо? — тривожно промовив він.
Із табору долинув запитливий крик. Він не дочекався відповіді, і над східним гребенем продзижчав іще один залп стріл, який влучив неподалік своєї цілі.
— Що робитимемо? — повторив Мартен. — Що, як вони постраждали?
«Що, як вони мертві?» Я заплющив очі та з’їхав по гребеню на землю, намагаючись хоч якусь мить ясно подумати. Моя нога зачепила щось м’яке й щільне. Мертвого дозорця. З’явилася похмура думка. Я глибоко вдихнув і поринув у Кам’яне Серце. Глибоко. Глибше, ніж будь-коли до цього. Мене покинув усякий страх, усякий сумнів.
Я взяв тіло за зап’ясток і заходився тягнути його до краю гребеня. Чолов’яга був важкий, але я цього майже не помітив.
— Мартене, можна скористатися твоїм мерцем? — відсторонено запитав я. Слова були сказані приємним баритоном, найспокійнішим голосом, який я коли-небудь чув.
Не чекаючи на відповідь, я позирнув із-за гребеня на табір. Побачив, як один із людей за стіною натягує лук для чергового пострілу. Я витягнув свій довгий тонкий ніж із доброї рамстонської сталі й зафіксував у думках образ лучника. Зціпив зуби та штрикнув мертвого дозорця в нирку. Ніж устромився повільно, наче я штрикав не плоть, а важку глину.
Звук грому перекрив зойк. Чоловік упав, а лук стрімко вилетів у нього з рук. Ще один найманець нагнувся, щоб поглянути на свого супутника. Я знову зосередився та штрикнув дозорця в другу нирку, цього разу обома руками. Знову пролунав крик, пронизливіший за перший. «Радше лемент, аніж крик», — промайнуло в окремому куточку мого розуму.
— Поки не стріляй, — спокійно застеріг я Мартена, не відводячи погляду від табору. — Вони досі не знають, де ми.
Я витягнув ніж, зосередився знов і спокійно встромив його дозорцеві в око. Чоловік, що випростався за дерев’яною стіною, схопився обома руками за обличчя, і з-під них потекла кров. Двоє з його товаришів підвелися, намагаючись затягнути його назад за дерев’яний сховок. Мій ніж здійнявся й упав, і один із них повалився на землю, поки його руки ще тягнулися до обличчя, так само закривавленого.