— Святий Боже, — видушив із себе Мартен. — Святий Боже мій милий.
Я приставив ніж до горла дозорця й оглянув табір. Його мешканці запанікували, і його боєздатність затріщала по швах. Один із поранених досі кричав, і його крик, високий і пронизливий, перекривав гуркіт грому.
Я побачив, як один із лучників оглядає суворим поглядом гребінь. Провів ножем по горлу дозорця, але начебто нічого не сталося. Тоді лучник зі спантеличеним виглядом підняв руку, щоб торкнутися свого горла. Коли він прибрав руку звідти, вона була трохи заплямована кров’ю. Він вирячив очі й почав кричати. Кинувши лук, побіг до іншого боку невисокої стіни, а тоді — назад, намагаючись утекти, але не знаючи, куди бігти.
Відтак чоловік повернув собі самовладання й заходився відчайдушно обшукувати гребінь довкола табору. Падати він, схоже, й не збирався. Я насупився, знову приставив ніж до шиї мертвого дозорця й сильно наліг на нього. Руки в мене затремтіли, але ніж ізнову повільно заворушився, неначе я намагався розрізати брилу льоду. Руки лучника підлетіли до його шиї, і їх залила кров. Він похитнувся, заточився й упав, врізавшись у одне з багать. Несамовито заметався, розсіюючи повсюди підпалені вуглинки, що посилювало замішання.
Поки я визначався, де вдарити далі, небо освітила блискавиця, у світлі якої чітко виділилося тіло. Дощ уже змішався з його кров’ю, і вона була повсюди. Мої руки потемніли від неї.
Не бажаючи нівечити загиблому руки, я перекотив його на живіт і насилу зняв із нього чоботи. Тоді знову зосередився й перепиляв товсті сухожилля вище щиколоток і за колінами. Це скалічило ще двох. Але ніж рухався дедалі повільніше, а мої руки занили від натуги. Труп був чудовим зв’язком, але з енергії в мене була лише сила власного тіла. За таких умов видавалося, ніби я швидше рубаю дрова, ніж розтинаю плоть.
Відколи табір сполошився, минула заледве хвилина-дві. Я виплюнув воду й на мить дав перепочинок рукам, які тремтіли, та виснаженому розуму. Оглянув табір унизу, споглядаючи, як посилюються замішання й паніка в ньому.
Із великого намету біля підніжжя дерева вийшов один чоловік. Він був одягнений не так, як інші: на ньому був гауберк із яскравої кольчуги, що доходив йому майже до колін, а його голову прикривав чепець. Чоловік увійшов у той хаос із безстрашною грацією й за мить оглянув усе. Різко віддав накази, яких я не розчув через дощ і грім. Його люди заспокоїлися, повернулися на свої позиції та взялися за луки й мечі.
Дивлячись, як чоловік крокує табором, я мимоволі згадав… дещо. Він стояв на видноті, не намагаючись присісти за якоюсь із захисних стін. Він махнув рукою своїм людям, і в цьому порусі було щось страшенно знайоме…
— Квоуте, — процідив Мартен. Підвівши погляд, я побачив, що слідопит відтягнув тугу тятиву до вуха. — Я прицілився в їхнього начальника.
— Стріляй.
Його лук задзижчав, а в чоловіка у верхній частині стегна з’явилася стріла, що проштрикнула кольчугу, саму ногу та броню за нею. Краєчком ока я побачив, як Мартен дістає ще одну стрілу і плавним рухом прикладає її до тятиви, та перш ніж він устиг вистрілити, я побачив, як ватажок бандитів зігнувся. Зігнувся не глибоко, в поясі, наче його скрутило від болю. Він зігнув шию, щоб поглянути на стрілу, яка проштрикнула йому ногу.
Придивившись до стріли на мить, він стиснув її в кулаці й відірвав оперення. Тоді потягнувся за себе й висмикнув стрілу з ноги. Я застиг, коли він поглянув просто в наш бік і показав на нашу позицію тією рукою, що тримала зламану стрілу. Коротко віддав команду своїм людям, пожбурив стрілу в багаття і граційно покрокував на інший бік табору.
— Тейлу великий, накрий мене своїми крилами, — проказав Мартен. Його рука відірвалася від тятиви. — Оборони мене від демонів і тих істот, що ходять у ночі.
Від аналогічної реакції мене вберегло лише глибоке занурення в Кам’яне Серце. Я озирнувся на табір і побачив, як у наш бік наставляють невеличкий ліс луків. Нахилив голову і, копнувши отетерілого слідопита, звалив його, а тим часом повз нас продзижчали стріли. Мартен перекинувся, і стріли з його сагайдака розсипалися по мулистому берегу.
— Темпі! — покликав я.
— Тут, — озвався він ліворуч від мене. — Ейш. Нема стріли.
Угорі заспівали нові стріли, і кілька з них влучили в дерева. Невдовзі вони націляться й почнуть стріляти в нас над головами, щоб стріли падали на нас згори. До мене прийшла думка — спокійно, наче бульбашка, що підіймається на поверхню ставка.