Тейлу, чиї очі все бачать,
Гляди мене.
Раптом ватажок зупинився і схилив голову набік. Заціпенів, неначе щось наслухаючи. Мартен продовжував молитися:
Тейлу, сину самого себе,
Гляди мене.
Ватажок бандитів хутко поглянув ліворуч і праворуч, неначе почув щось таке, що його збентежило. Знову схилив голову набік.
— Він тебе чує! — несамовито закричав я Мартенові. — Стріляй! Він їх до чогось готує!
Мартен прицілився в дерево посередині табору. По ньому хльостав вітер, а він продовжував молитися.
Тейлу, який був Мендою, який був тобою,
Гляди мене в ім’я Менди,
В ім’я Періалі,
В ім’я Ордала,
В ім’я Андана,
Гляди мене.
Ватажок повернув голову, неначе шукаючи щось у небі. Щось у цьому його порусі видавалося страшенно знайомим, але що сильніше мене охоплював озноб зв’язувача, то каламутнішими ставали мої думки. Ватажок бандитів повернувся й помчав до намету, а тоді зник усередині.
— Стріляй у дерево! — заволав я.
Мартен випустив стрілу, і я побачив, як вона міцно встромилася в стовбур величезного дуба, що бовванів посередині бандитського табору. Я заходився гарячково шукати в багнюці котрусь зі стріл, які розгубив Мартен, і засміявся з власних планів. Можливо, не вийде нічого. А може, я загину. Вже саме ковзання… Проте це не мало значення. Мені вже й так світила смерть, якби я не знайшов способу зігрітися й висушитися. Невдовзі до мене мав прийти шок. А може, й уже прийшов.
Моя долоня зімкнулася на стрілі. Я розділив свій розум на шість частин і прокричав потрібні зв’язування, глибоко встромляючи стрілу в промоклу землю.
— Що вгорі, те й унизу! — вигукнув я. То був жарт, який мав шанси зрозуміти лише хтось із Університету.
Минула одна секунда. Вітер ущух.
Усе довкола побіліло. Стало яскравим. Шум. Я падав.
А далі — нічого.
Розділ дев’яносто другий. Таборлін Великий
Я прокинувся. Теплим і сухим. Було темно.
Я почув запитання, сказане знайомим голосом.
Тоді голос Мартена.
— Це все він. Це він зробив.
Запитання.
— Дене, я в жодному разі не скажу. Богом клянуся, не скажу. Думати про це не хочу. Якщо хочеш, витягни це з нього сам.
Запитання.
— Ти знав би, якби бачив. Тоді ти нічо не хотів би більше знати. Не переч йому. Я бачив його сердитим. І більше нічого не скажу. Не переч йому.
Запитання.
— Та ну тебе, Дене. Він убивав їх одного за одним. А тоді трохи з’їхав з глузду. Він… Ні. Я просто скажу таке. Здається, він прикликав блискавку. Наче сам Бог.
«Наче Таборлін Великий», — подумав я. І всміхнувся. І заснув.
Розділ дев’яносто третій. Усі ми найманці
Після чотирнадцяти годин сну я був у чудовій формі. Моїх супутників це, схоже, здивувало, бо вони знайшли мене непритомним, холодним на дотик і залитим кров’ю. Вони роздягнули мене, трохи порозтирали мені кінцівки, а тоді закутали мене в ковдри й поклали в єдиний уцілілий намет бандитів. Решта п’ять були або спалені, або закопані, або загубилися, коли великий білий стовп блискавки вдарив у високий дуб, який стояв посередині бандитського табору.
Наступний день був хмарний, але, на щастя, не дощовий. Спершу ми подбали про свої ушкодження. Геспе дістала стрілу в ногу, коли їх заскочив зненацька дозорець. Дедан мав глибокий поріз уздовж одного плеча. Йому по-своєму пощастило, зважаючи на те що він кинувся на дозорця голіруч. Коли я спитав Дедана про це, він сказав, що просто не встиг оголити меч.
Мартен мав яро-червону ґулю на лобі, над однією бровою, яку дістав через мене — чи то тоді, коли я його копнув, чи то тоді, коли я його тягав. Вона була чутлива на дотик, але він стверджував, що йому вже з десяток разів діставалося сильніше під час бійок у корчмах.
Видужавши від ознобу, я прийшов у норму. Було видно, що мої супутники здивовані моїм раптовим поверненням із порога смерті, і я вирішив не розвіювати їхнього зачудування. Трохи таємничості не нашкодить моїй репутації.
Я забинтував зазублений поріз від стріли, що зачепила моє плече, а також обробив кілька синців і подряпин, не пам’ятаючи, як їх дістав. Ще в мене був довгий неглибокий поріз у верхній частині передпліччя, який я заподіяв собі сам, та його навіть зашивати було не треба.