А позаяк ми більше не переховувались, я грав. Цілий день тільки цим і займався. Минув майже місяць, відколи я хоч трохи музикував, і я скучив за цим так, що ви й уявити собі не можете.
Попервах мені здавалося, що Темпі моя музика не до вподоби. Мало того, що я якимось робом образив його, заспівавши на початку, — коли я діставав лютню, він завжди покидав табір. А тоді я почав помічати, як він стежить за мною, хоч і завжди звіддаля й зазвичай принаймні частково сховавшись. Навчившись його шукати, я виявив, що Темпі завжди слухає, як я граю. Вирячивши очі, наче сич. Застигши, мов камінь.
На третій день Геспе вирішила, що її нога може потроху ходити. Тож нам довелося визначатися, що взяти із собою, а що покинути.
Це мало бути не так складно, як могло б. Більшу частину спорядження бандитів знищила блискавка, впале дерево чи буря. Але зі зруйнованого табору все одно можна було врятувати дещо цінне.
Досі ми не мали змоги добре обшукати намет ватажка, бо його розчавила одна з величезних гілок упалого дуба. Упала гілка, понад два фути завтовшки, вже сама по собі була дебеліша за більшість дерев. Однак на третій день ми нарешті спромоглися відрубати досить велику її частину, щоб можна було зіштовхнути її з руїн намету.
Мені не терпілося краще придивитися до тіла ватажка, бо щось у ньому тривожило мою пам’ять, відколи я побачив, як він вийшов із намету. А ще була більш прозаїчна причина: я знав, що його кольчуга має коштувати не менш як десяток талантів.
Однак ватажком і не пахло. Це нас дещо спантеличило. Мартен знайшов лиш одні сліди, що йшли від табору, — ті, які залишив дозорець-утікач. Куди ж подівся ватажок, ми всі й не здогадувалися.
Для мене це було головоломкою та прикрістю, бо я хотів краще роздивитись його обличчя. Дедан і Геспе вважали, що він просто втік у хаосі після блискавки — можливо, перетнув струмок, аби не залишити слідів.
Зате Мартен, коли ми не знайшли його тіла, явно занепокоївся. Він бурчав щось про демонів і відмовлявся наближатися до руїн. Я гадав, що Мартен поводиться як забобонний дурень, але не заперечуватиму, що зникнення тіла серйозно бентежило й мене самого.
Усередині зруйнованого намету ми знайшли звичайний стіл, ліжко, письмовий стіл і двійко крісел. Усе було розтрощене й ні до чого не придатне. У знищеному письмовому столі були папери, і я чимало дав би, щоб їх прочитати, але вони надто довго пролежали серед вологи й чорнило на них потекло. Ще знайшлася важка скринька з твердої деревини, трохи менша за буханець хліба. На її кришці був емальований родовий герб Алверонів, і вона була міцно замкнена.
І Геспе, і Мартен визнали, що погано вміють відмикати замки, а я, позаяк мені було цікаво, що там усередині, дозволив їм спробувати, тільки не пошкоджуючи замка. Кожен із них добряче посидів над нею, та жодного успіху не мав.
Хвилин за двадцять обережної вовтузні Мартен сплеснув руками.
— Не можу збагнути, в чому заковика! — оголосив він, потягнувшись і притиснувши долоні до попереку.
— Я можу спробувати й сам, — заявив я.
До цього я сподівався, що її відімкне хтось із них. Відмикання замків не з тих умінь, якими має пишатись арканіст. Воно не пасувало до тієї репутації, якої я сподівався зажити.
— Та невже? — сказала Геспе, здійнявши на мене брову. — Ти справді юний Таборлін.
Я пригадав історію, яку за кілька днів до того розповів Мартен.
— Ну звісно, — засміявся я, а тоді вигукнув, наслідуючи Таборліна Великого: — Едро! — і вдарив долонею по кришці скриньки.
Кришка різко відкрилася.
Я був здивований не менше за всіх інших, але краще це приховував. Вочевидячки, хтось із них дійсно відімкнув замок, але кришка застрягла. Мабуть, деревина розбухла, пролежавши кілька днів серед вологи. Коли ж я по ній ударив, вона просто звільнилася.
Тільки вони цього не знали. У них були такі обличчя, що можна було подумати, ніби я щойно провів трансмутацію золота в них перед носом. Навіть Темпі здійняв брову.
— Гарний трюк, Таборліне, — промовила Геспе так, ніби не знала, чи не розігрую я їх.
Я вирішив притримати язика й повернув свій набір імпровізованих відмичок у кишеню плаща. Якщо вже бути арканістом, то можна й бути знаменитим арканістом.
Стараючись випромінювати серйозну силу, я підняв кришку й зазирнув усередину. Найперше побачив товстий складений папірець. Витягнув його.
— Що це? — запитав Дедан.
Я продемонстрував папір усім присутнім. То була детальна мапа навколишньої місцевості, де було точно зображено не лише звивистий шлях, а й розташування довколишніх ферм і струмків. Кроссон, Фенгілл і шинок «Один гріш» були позначені й надписані на західній дорозі.