«Запитання. Зніяковіння».
У мене склалося враження, що для нього думка про чиюсь нездатність користуватися мечем була доволі ганебна. Це все одно що не знати, як їсти ножем і виделкою.
— Ні, — поволі проказав я. — Але я сподівався, що ти зможеш мені показати.
Темпі застиг на місці в мовчанні. Можливо, я сприйняв би це як відмову, якби не пізнав його так добре. Такий спокій означав, що Темпі думає.
Паузи — одна з ключових частин розмови адемічною, тож я терпляче чекав. Ми тихо постояли одну хвилину, а потім — дві. Далі — п’ять. Далі — десять. Я силкувався зберігати тишу та спокій. Може, це і є чемна відмова.
Річ у тім, що я вважав себе страшенно обізнаним. Знав Темпі майже місяць, вивчив тисячу слів і п’ятдесят жестів із жестової мови адемів. Я знав, що адеми не соромляться голизни чи дотику, а також уже починав осягати таїну летані.
О так, я вважав себе страшенно розумним. Якби і справді знав хоч щось про адемів, то нізащо не наважився б поставити Темпі таке запитання.
— Ти навчиш мене цього? — показав він на той бік табору — туди, де лежав, спершись об дерево, мій футляр із лютнею.
Це запитання заскочило мене зненацька. Я ще ніколи не намагався навчити когось грати на лютні. Темпі міг знати це й натякати на щось подібне стосовно себе. Я знав, що він схильний висловлюватися з тонким підтекстом.
Справедлива пропозиція. Я кивнув.
— Спробую.
Темпі кивнув і показав на один із мечів, які ми розглядали перед цим.
— Носи його. Але не бийся.
На цьому він повернувся й пішов. Тоді я вважав це виявом його природної небагатослівності.
Полювання тривало весь день. Мартен забрав чимало стріл і всі тятиви, які міг знайти. А далі, перевіривши, чи не потрібні вони комусь із нас, вирішив узяти чотири довгі луки, що пережили блискавицю. Вузлик вийшов громіздкий, але Мартен стверджував, що у Кроссоні за них можна буде виручити великі гроші.
Дедан узяв пару чобіт і броньовану жилетку, гарнішу за ту, що була на ньому. Також він заявив свої права на колоду карт і набір кубиків зі слонової кістки.
Геспе взяла тоненьку пастушу свиріль і заховала на споді свого клунка майже дюжину ножів, сподіваючись, що зможе їх продати.
Навіть Темпі знайшов дещо собі до вподоби: точильний камінь, латунну скриньку для солі, а також пару лляних штанів, які він відніс до струмка й пофарбував у знайомий криваво-червоний колір.
Я взяв менше за всіх. Маленький ножик на заміну тому, який зламав, а також маленьку бритву з роговою ручкою. Мені не так часто треба було голитись, але при дворі мейра в мене виникла така звичка. Я міг би вчинити за прикладом Геспе й також узяти кілька ножів, але мою дорожню торбу вже й так неприємно обтяжувала мейрова скринька.
Це може видатися дещо жахливим, але так просто влаштований світ. Майно мародерів мародерять, а час і доля роблять найманцями усіх нас.
Розділ дев’яносто четвертий. По камінню та корінню
Ми вирішили довіритися мапі, яку знайшли, та пішли навпростець на захід через ліс, узявши курс на Кроссон. Навіть проґавивши містечко, ми не могли не вийти на дорогу й не скоротити свій шлях на багато довгих миль.
Через поранену ногу в Геспе йти довелося повільно, і за перший день ми подолали всього шість чи сім миль. Під час однієї з наших численних перерв Темпі почав по-справжньому навчати мене кетану.
Я здуру вирішив, що він уже й так мене навчав. Насправді ж він просто виправляв найстрашніші мої помилки, бо вони його дратували. Приблизно так само я спокусився б настроїти лютню людині, яка грала б і фальшивила б у одному приміщенні зі мною.
Навчання — це було дещо абсолютно інше. Ми почали з початку кетану, і він виправляв мої помилки. Всі помилки. У самому тільки першому русі Темпі знайшов їх вісімнадцять, а в кетані понад сотня рухів. Я швидко почав мучитися сумнівами щодо цього навчання.
Також я почав навчати Темпі гри на лютні. Грав ноти на ходу й розповідав йому, як вони звуться, а далі показував йому деякі акорди. Це видавалося непоганим початком.
Ми сподівалися дістатися Кроссона до полудня наступного дня. Однак ближче до середини ранку ми натрапили на ділянку безрадісного смердючого болота, що не було позначене на мапі.
Це стало початком воістину жалюгідного дня. Нам на кожному кроці доводилося перевіряти, куди ми ступаємо, і швидкість нашого просування стала черепашачою. Одного разу Дедан сахнувся й упав, заборсавшись і оббризкавши решту нас солонуватою водою. Він сказав, що бачив комара, більшого за свій великий палець, із хоботком завбільшки з жіночу шпильку для волосся. Я припустив, що це міг бути швидкопий. А Дедан припустив, що я можу вчинити із собою декілька неприємних і негігієнічних дій, щойно матиму змогу.