— Давній трюк для повій. Балакаєш із ними в пивниці борделю й хочеш показати, що не такий, як усі інші. Ти людина витончена. Тому пропонуєш замовити випивку.
Він потягнувся через стіл і забрав у Сіма кухоль.
— Однак вони на роботі. Вони пити не хочуть. Їм подавай гроші. Тож вони замовляють саунтен, певерет абощо. Ти платиш гроші, людина за шинквасом дає повії води, а наприкінці ночі вона ділиться грішми із закладом. Дівчина, яка добре вміє слухати, може заробляти за шинквасом так само добре, як у ліжку.
Я доповнив його слова:
— Ми, взагалі-то, ділимо гроші натроє. Третина — закладу, третина — людині за шинквасом, третина — мені.
— Тоді тебе намахують, — відверто заявив Манет. — Людина за шинквасом має діставати частку з грошей для закладу.
— Ніколи не бачив, щоб ти замовляв саунтен в Анкера, — зауважив Сім.
— Напевно, там ґрейсдельський мед, — пояснив Віл. — Його ти замовляєш постійно.
— Але ґрейсдельський мед замовляв і я, — заперечив Сім. — На смак — як солодкий маринад і сеча. До того ж… — Сім поступово замовк.
— Він був дорожчий, аніж ти думав? — запитав Манет і всміхнувся. — Морочитися так заради ціни одного маленького пива було б не надто розважливо. Чи не так?
— У Анкера знають, що це означає, коли я замовляю ґрейсдельський мед, — відповів я. — Якби я замовляв те, чого насправді не існує, розкусити цей трюк було б доволі просто.
— Звідки про це знаєш ти? — запитав Сім Манета.
Той захихотів і пояснив:
— Для такого старого пса, як я, нових трюків немає.
Світло почало гаснути, і ми повернулися до сцени.
***
Вечір потихеньку минав. Манет подався до привабливішого товариства, тоді як ми з Вілом і Сімом силкувалися не залишати на столі келихів, а звеселені музиканти знов і знов замовляли нам усім випивку. Випивки, правду кажучи, було непристойно багато. Значно більше, ніж я наважувався сподіватись.
Здебільшого я пив саунтен, оскільки до «Еоліяна» передусім прийшов, щоб відшукати грошей на навчання. Віл і Сім також замовили його кілька разів, бо тепер знали, в чому заковика. Я був подвійно їм вдячний, бо інакше їх довелося б везти додому на тачці.
Урешті наша трійця наситилася музикою та плітками, а Сім ще й марними залицяннями до служниць.
Перш ніж ми пішли, я підійшов до людини за шинквасом, щоб нишком перекинутися словом, і згадав про різницю між половиною та третиною. Наприкінці наших перемовин одержав цілий талант і шість йотів. Цю суму майже повністю забезпечила випивка, яку мені замовили колеги-музиканти.
Я зібрав монети в гаманець: «Рівно три таланти».
У ході перемовин я також роздобув дві темно-брунатні пляшки.
— Що то таке? — запитав Сім, коли я заходився ховати пляшки у футлярі для лютні.
— Бредонське пиво, — я пересунув ганчір’я, яке підмощував під лютню, щоб пляшки не терлись об неї.
— Бредон, — промовив Віл з відвертою зневагою в голосі, — це більше нагадує про притон, аніж про пиво.
Сім схвально кивнув і скривився.
— Не люблю, коли алкоголь паршивий.
— Він непоганий, — виправдався я. — У малих королівствах жінки п’ють його, коли вагітні. Арвіл згадував про це на одній зі своїх лекцій. Його варять із додаванням квіткового пилку, риб’ячого жиру й вишневих кісточок. Там купа різних мікроелементів.
— Квоуте, ми тебе не засуджуємо, — Вілем із тривогою на обличчі поклав руку мені на плече. — Нас із Сімом не бентежить те, що ти вагітна іллійка.
Сіммон пирхнув, а тоді засміявся з того, що пирхнув.
Ми помаленьку пішли назад до Університету й перетнули високу арку Кам’яного мосту. І, позаяк довкола не було нікого, хто це почув би, я заспівав Сімові «Осел, осел».
Віл і Сім тишком-нишком подибали до своїх кімнат у Стайнях. Однак я не був готовий лягати спати і продовжив валандатися порожніми вулицями Університету, дихаючи прохолодним нічним повітрям.
Я неквапом проминав темні фасади аптек, майстерень склодувів і палітурних майстерень. Зрізав шлях через підстрижений моріжок, де занюхав чистий, схожий на пил запах осіннього листя й зеленої трави під ним. Майже в усіх шинках і корчмах було темно, зате в борделях палали вогні.
Сірий камінь Зали Майстрів у місячному сяйві здавався сріблястим. Усередині палав один тьмяний вогник, що освітлював вітражне вікно із зображенням Теккама у класичній позі: босоніж біля входу до його печери, де він звертався до юрби молодих учнів.
Я пройшов повз Тигель, який наїжачився незліченними димарями, темними й майже бездимними на тлі освітленого місяцем неба. Навіть уночі від нього пахло аміаком і обвугленими квітами, кислотою та спиртом — сумішшю тисячі ароматів, які за багато століть просочилися в камінь будівлі.