Розділ дев’яносто шостий. Сам вогонь
Прокинувшись, я відчув, як щось торкається країв моєї пам’яті. Розплющив очі й побачив дерева, що витягнулися на тлі присмеркового неба. Довкола мене лежали шовкові подушки, а за кілька футів лежала Фелуріян, невимушено розтягнувшись оголеним тілом уві сні.
Вона здавалася гладенькою й бездоганною, наче статуя. Фелуріян зітхнула вві сні, і я вилаяв себе за таку думку. Я знав, що вона геть не схожа на холодний камінь. Вона була тепла й піддатлива, а найгладкіший мармур порівняно з нею був точильним каменем.
Моя рука потягнулася до неї, та я зупинив себе, бо не хотів порушити бездоганну картину перед собою. Мене почала тривожити віддалена думка, та я відмахнувся від неї, як від докучливої мухи.
Губи Фелуріян розімкнулися й зітхнули; такий звук могла б видати голубка. Я пам’ятав дотик цих губ. У мені занив біль, і я змусив себе відвести погляд від її м’яких вуст, подібних до квіткових пелюсток.
Її зімкнені повіки нагадували крильця метелика, вкриті завитками темно-пурпурового й чорного кольору з блідо-золотими візерунками, що поступово зливалися з її шкірою. Коли її очі злегка рухалися вві сні, візерунок змінювався, неначе метелик розправляв крильця. Вже саме це видовище, напевне, було варте тієї ціни, яку мають сплачувати за нього всі чоловіки.
Я пожирав Фелуріян очима, знаючи, що всі пісні та історії, які я чув, — це ніщо. Вона — це те, про що мріють чоловіки. Хай де я був, хай скількох жінок бачив, але рівну їй зустрів лиш один раз.
Щось у голові почало на мене кричати, та я був заворожений ворушінням її очей під повіками, обрисами, яких набували її вуста, рухаючись так, ніби вона була ладна поцілувати мене навіть уві сні. Роздратувавшись, я знову відмахнувся від цієї думки.
Я мав або збожеволіти, або померти.
Ця думка нарешті прорвалася до моєї свідомості, і я відчув, як на моєму тілі раптом настовбурчилися всі волосинки. На мить до мене прийшла бездоганна, чиста ясність розуму, неначе я виринув із води, щоб подихати, і я швидко заплющив очі, намагаючись зануритись у Кам’яне Серце.
Воно не прийшло. Цей холодний, мовчазний стан уперше в житті мені не вдався. Я заплющував очі, та мою увагу однаково відвертала Фелуріян. Її солодкий подих. Її м’які груди. Наполегливі, напіввідчайдушні зітхання, що виривалися з голодних, ніжних, як пелюстки, губ…
Камінь. Не розплющуючи очей, я загорнувся у спокійну раціональність Кам’яного Серця, наче в мантію, і лиш тоді наважився бодай подумати про неї знову.
Що я знав? Я пригадав сотню історій про Фелуріян і визначив наскрізні теми. Фелуріян вродлива. Зачаровує смертних чоловіків. Вони йдуть за нею до Фею й помирають у її обіймах.
Як вони помирають? Здогадатися було неважко: від крайнього фізичного напруження. Це дійсно було доволі виснажливо, і, можливо, домосідові чи кволій людині велося б не так добре, як мені. Тепер же, коли я перестав на це зважати, все моє тіло почало скидатися на добре витиснуту ганчірку. Плечі нили, коліна палали, а на шиї виступили солодкі сліди від любовних укусів — від правого вуха вздовж грудей до…
Моє тіло спалахнуло, і я поліз углиб Кам’яного Серця, доки мій пульс не сповільнився і я не зміг викинути думку про Фелуріян із чільного місця в голові.
Мені згадувалися чотири історії, в яких чоловіки верталися з Фею живими. В усіх казанки були потріскані, як гончарські камінчики. Яким чином проявлявся їхній безум? Одержимістю, випадковою загибеллю через відірваність від реальності та виснаженням від крайньої меланхолії. Троє померли щонайбільше за виток. У четвертій історії йшлося про чоловіка, який протримався майже пів року.
Але щось не сходилося. Ніде правди діти, Фелуріян була прегарна. Вправна? Поза сумнівом. Але так, щоб кожен гинув чи божеволів? Ні. Це було просто малоймовірно.
Я не хочу знецінити цей досвід. Ані на мить не сумніваюся, що раніше це цілком природно позбавляло чоловіків здорового глузду. Однак я знав, що сам цілком психічно здоровий.
Я ненадовго замислився, чи не з’їхав із глузду, сам того не знаючи. Тоді розглянув можливість того, що завжди був не при своєму розумі, визнав, що це ймовірніше за перше, а відтак викинув із голови обидві ці думки.
Я лежав на місці, не розплющуючи очей і насолоджуючись своєрідною тихою млістю, якої ще ніколи не відчував. Посмакував цю мить, а тоді розплющив очі та приготувався тікати.
Я окинув поглядом шатро, його шовкові фіранки й розкидані в ньому подушки. Це були лише оздоби для Фелуріян. Посеред усього цього лежала вона, з округлими стегнами, стрункими ногами та пружними м’язами, що ворушилися під шкірою.